Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - В. Домонтович

В павзі між розмовою, що точилася за обідом, раптом, зовсім несподівано, Зина звернулась до мене:

— Скажіть, Іполіте Миколайовичу, що ви робите зі своїми окулярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте чи ні?

Збентежена Леся, обурившись з Зини, штовхнула її під столом ногою й ущипнула її. Мар'я Семенівна, поклавши ножа й виделку, змогла тільки одне слово вимовити:

— Зино!..

Запитання було таке раптове, що, зніяковівши, я не найшовся будь-що відповісти, хоч почував, що треба щось сказати, що мовчати виходить ще ніяковіш. Якмога спокійніш я відповів:

— Бачте, я не мав нагоди спостерігати.

Потім, зрозумівши, що відповідь ця бринить досить неймовірно, додав:

— Не звернув уваги.

А Зина, побачивши, що я зніяковів, не слухаючи моєї репліки, повернулась до Мар'ї Семенівни й поклала свою руку на її. Вона одягла машкару проникливої дитячої покірної ніжности, ласкаво пригорнулась до матері й ніжно гладила її руку. В її очах, проте, стрибали бісенята. Я передчував, що у відповідь на материн докір вона зуміє попросити пробачення так, щоб це пробачення вийшло уїдливіше од першої провини.

— Ма, — сказала Зина, зберігаючи наївно-невинний дитячий тон, — ти, здається, сердишся на мене, що я запитала в Іполіта Миколайовича про окуляри, що він з ними робить, цілуючись. Але це, ма, зовсім мене не цікавить. Я просто хтіла подивитись, як він ніяковіє й червоніє. До речі, ма! Будь ласкава сказати Лесі, що це нечемно штовхатись під столом ногою й щипатись.

Леся застигає в німому мовчазному подиві: у Зини вистарчає нахабства після всього сказаного й зробленого ще на когось жалітись і говорити про чемність!..

6

Поволі я втягувався в родинний уклад Тихменєвих. Я звикав до них, вони звикали до мене. Зина!.. Авжеж!.. Тільки вона… Коли б не Зина, то від викладання на Староміській вулиці в родині Тихменєвих у мене лишалися б приємні тільки спогади про лагідні години спочинку в м'якому кріслі, про затишну комфортабельність теплих кімнат, про бездоганно виконані письмові Лесині вправи, про її ретельно підготовані відповіді.

Усе було б гаразд! Але Зина?! Комфортабельність переставала бути затишною, години лекцій — лагідними, а запрошення пообідати чи повечеряти — приємними. З Зиною все летіло шкереберть. Під час лекцій вона пустувала, як мала дівчинка, як учень трудової школи з VI-ої групи.

Мені пригадується епізод, що трапився на одній із лекцій.

На столі коло себе Зина звичайно тримала ведмедика. Ведмедик сидів, схилившись тулубом вперед і уткнувши морду в стіл. Він дрімав коло книг і зошитів, цей суворий племінний тотем північноамериканських диких лісових Дакотів, — милий кімнатний бог маленьких ніжних і теплих сердець нашої дітвори, що за останні двадцять років покорив їх безроздільно.

Зина запевняла, що ведмедик дає їй поради і без ведмедикових порад вона аж ніяк не рішить жадної найпростішої задачки. Коли в неї не ладилося діло з письмовою вправою, Зина починала сердитись на свого Мишку, брала його за лапу й починала розмахувати ним у повітрі.

Між нами відбувався діалог:

— Зино! Будьте ласкаві, залишіть ведмедика. Ви не даєте працювати Лесі.

— О, Іполіте Миколайовичу! Але ведмедика треба покарати, бо він не хоче мені допомогти.

— Прошу! Мені здається, що він взагалі вам перешкоджає, і я радив би вам сховати його до шафи.

— А, так і ви знаходите сьогоднішнє його поводження прикрим? Я не помилилась! Ми його покараємо!

І Зина починає розмахувати ведмедиком усе швидше й швидше, потім з розмаху кидає його на стіл, каламар перекидається, атрамент розливається, заливає зошити, стіл, книжки. Леся зчиняє галас.

Появляється Мар'я Семенівна. Кличуть Уляну. Лекція переривається, починається прибирання.

А поки прибирають, Зина повчає:

— Отже, сьогодні ведмедик справді ведмедикуватий і незґрабний. До того ж, бешкетник. І невдячний: я його люблю, а він ось таке наробив! Шкідлива тварина!

Врешті лекція замість півтори години тягнеться дві з половиною, і я вертаюсь додому з болем голови.

Викладання в Тихменєвих вимагало чималого нервового напруження й повсякчасної уваги. Кожна нова лекція приносила нові витівки. Щохвилини треба було чекати чогось несподіваного. Мої розрахунки на приємні години спокійної праці розвіялися геть.

7

Бували дні, коли з важким зідханням і тягарем на серці йшов я до Тихменєвих. Бути весь час на сторожі, в напруженому чеканні несподіваного випаду, — це стомлювало. Зина стежила за кожним моїм словом, за кожним моїм рухом. Кожне слово могло дати й давало їй привід почати пікіруватись зі мною. В інші моменти мене охоплювала слабкодухість, і я не раз збирався відмовитись од своїх лекцій.

Та я не відмовився! Нема такого становища чи почуття, до якого б людина не могла призвичаїтись і навіть найти його принадним і втішним. Так і я! Важко було перший місяць, півтора, а потім я звик, втягнувся. Я навчився на удари відповідати ударами. Мене інколи навіть захоплювало це перекидання гострими уїдливостями: вона кидала, я одбивав; вона, підхоплюючи, повертала їх назад і я, ухилившись, мав приємність бачити, як Зина програвала партію.

Зині, кінець-кінцем, не доводилось нарікати на свого партнера.

Та все ж таки я мав перед Зиною чималу перевагу: я не губився, і коли мені траплялось програти, я приймав свою долю з стоїчною покорою, Зині ж бракувало витримки. Вона змагалась тільки для того, щоб перемагати. Вона цінила не гру, не змагання, а перемогу. Нею керувало бажання бачити супротивника переможеним, скиненим у порох.

Коли вона почувала, що не в силах дати одсіч, вона сердилась, її фіалкові очі темніли, а ніжно-рожеве обличчя блідло. Нездібна стриматись, вона з гуркотом одсовувала стільця й, не кінчивши обіду, йшла до себе в кімнату.

Я не був задоволений з таких хвилин. Стороння людина, до того ж, людина м'яка, з лагідною вдачею, я бував тоді в становищі якогось бешкетника.

Присутні робили вигляд, що не помічають Зининого відходу. Обід кінчався в тиші, і Леся уважно підтримувала напружену та вимушену розмову за останні газетні новини або ж за ціни на тістечка в Фрудзинського й Валентина.

Розділ IV

1

Першої половини року 1923-ого мої лекції в родині Тихменєвих, почавшись у лютому, тяглися до травня. У травні Тихменєви виїхали до Москви, де Олександер Владиславович в одній з підмосковних місцевостей підшукав для своєї родини дачу. Лекції було перервано до осени.

Признатися, спочатку я був утішений, що лекції припинилися. Я лишився сам, та це почуття самоти прийшло як почуття визволення. Як стримано не ставився я до Зининої манери поводитись, все ж таки постійні її ескапади кінець-кінцем дратували й стомлювали.

Перший