Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - В. Домонтович

обережно й тихо. Мене ж ця гнітюча тиша нервувала. Мій голос, розриваючи мертвотну скованість тиші, бринів якось особливо різко та лунко. Через порожні кімнати я пройшов з навмисним шумом, тупаючи черевиками й різко розкривши двері в кімнату дівчат. Цим тупотінням, цими різкими рухами я ніби сподівався розірвати ту запону тиші, що відокремила мене й сьогоднішє «нема» від Зини й Зининого молодого галасливого бешкетування.

Узявши книжки, що послужили мені за привід одвідати Тихменєвих, я вийшов з квартири ще стомленіший, розбитіший, розгубленіший, ніж увійшов, Навіщо я заходив? Може, для того, щоб пересвідчитись, що нікого з Тихменєвих у Києві нема, ніхто не приїздив і не приїде? Може… Знаю тільки, що, вийшовши від Тихменєвих, я знищив ту єдину ілюзію можливої зустрічі, яка протягом багатьох днів жила й жевріла в мені, яку я мовчки в собі плекав.

Але знищивши цю ілюзію, чого я тим досяг? Чи відчув я будь-яке полегшення? Чи повернувся мені спокій і колишня душевна рівновага? Ні! Так що ж? Чи ж не краще було б і надалі жити цим химерним чеканням неможливої зустрічі, що досі керували моїми кроками?

6

Я дійшов до вулиці Короленка й зупинився. Я подивився на годинника. Тридцять п'ять хвилин на четверту… Дозвілля зробило мене пунктуальним. Я звіряв годинника на Окрвиконкомі, на телеграфі, на будинку південних залізниць, критому ринку, хронометрі на Хрещатику біля аптеки, в крамниці коло Золотих Воріт, у Зедника… Я часто дивився на годинника, щоб упевнитись, що час плентається мляво й повільно, і що дозвілля робить його безмежно довгим і без міри розтягненим.

Куди повернути й куди йти? Пообідавши в їдальні Koła Kobiet, я звичайно об цей час поспішав додому, щоб стерегти прихід листоноші. Тепер мені нема куди йти.

Я подивився навколо себе і мій зір спинився на червоній, білими літерами писаній, вивісці пивної 1-ої Держброварні Київського харчотресту, К. Шульц. Я завагався. Але рішення склалося швидко.

На розі Золотоворітської та Підвальної бородатому чорному букіністові я продав за безцінок, не торгуючись, свої книжки та й пішов у пивну. Я випив стопку горілки, що її, приховуючи, було принесено і, так само приховуючи, було віднесено; я випив другу стопку, я випив декілька пляшок пива і сп'янів.

Тарілочка з соленими сухариками й друга з моченим горохом, столик, покритий цератою й заллятий пивом, порожні пляшки і п'яний я!..

Так день, так другий, так третій. Я кинув обідати солодким борщем з буряками та фрикадельками з картопляним пюре. Я пив. П'яний, повернувшись додому, я засинав маячливим, розмореним, спітнілим, важким сном.

7

Я не витримав цього катування, продав якусь золоту дрібницю, що ще залишалась у мене непроданою в голодні роки, і на ці гроші поїхав до Москви.

Я бачив круті, горбаті московські вулички. Я дихав курявою, що її метуть авта, отруюючи повітря бензиновим чадом і пронизуючи мозок диким дзюркотом сирен. Я знемагав від спеки розпечених на сонці кам'яниць і бруку.

Коли я зайшов на службу до Олександра Владиславовича, мене довго не хтіли провести до нього в кабінет, особливо після того, як я, не змігши показати посвідки, мандата чи командировки, заявив, що я до товариша Тихменєва в особистій справі. Мені казали, що в особистих справах тов. Тихменєв не приймає, що я можу звернутись до його секретаря й через секретаря передати те, що мені треба. Я настоював, мені відмовляли. Я мусив просити переказати моє прізвище.

Олександер Владиславович прийняв мене між двома засіданнями, одним, що закінчилось, і другим, що вже почалося й на яке йому треба було кудись поспішати. Він не висловив здивування, побачивши мене, і не спитав, чому я опинився так несподівано тут, у Москві. Він був люб'язний і коректний, як завжди; подякував мені за те, що я так чудесно зумів викликати інтерес до наукових дисциплін не тільки в Лесі, а навіть у «вітрогонної», як він сказав, Зини; запросив приїхати на дачу і, попереджаючи запрошення Мар'ї Семенівни, запропонував погостювати в них на дачі скільки мені забажається. Сам же він прохає пробачення, бо вже дзеленчить телефон. Це йому нагадують, що його чекають на засідання. Він має їхати. Коли я хочу і коли нам по дорозі, він підвезе мене. Автомобіль стоїть внизу напоготові.

Я одмовився, подякував і попрощався.

Того ж таки дня я їздив на дачу, але до Тихменєвих не зайшов. Ця постанова не йти до Тихменєвих прийшла випадково й раптом. Сидівши ще в вагоні, я був повний райдужних мрій. Я раз-у-раз дивився на годинник, і від нетерплячости мені здавалось, що сорок хвилин їзди не скінчаться ніколи. Я почував себе роздратованим з того, як мляво плентається розхитаний дачний потяг.

Вийшовши з вагону, я вже збирався спитати кого-небудь з тутешніх мешканців, куди мені треба йти, щоб за другим поворотом у третій дільниці праворуч під сосновим бором знайти дачу Пороховникових, — дерев'яна дача з вежею й зеленою альтанкою, що, як розповів мені Олександер Владиславович, її наймають Тихменєви. Але я нікого не спитав про другий поворот у третій дільниці, про дерев'яну дачу з вежею та зеленою альтанкою.

Коли я вийшов з вагону, мене зупинила раптом думка: навіщо я сюди приїхав і що я маю сказати? Мені нема чого сказати. Не розмовляти ж про не скінчений навесні курс і не починати ж одкреслювати в підручниках ті параграфи, що їх слід було б за літо моїм ученицям перечитати?

Я бачу, що дачники, які вийшли разом зі мною з потягу, вже розійшлися, що на станційній платформі нема більше нікого, і я лишився сам. Куди мені йти й про що я думав?

Так! Пам'ятаю: я думав, навіщо я приїхав?

Тепер, коли я близький був здійснити своє химерне бажання, що хворобливо мучило мене протягом останніх тижнів з дня в день, щодня, цілі дні, моє бажання згасло. Коли я міг задовольнити бажання, я більше не бажав. Перед реальною дійсністю моя химера відразу вилиняла, вицвіла, витрухла. Треба було аж сюди приїхати, треба було нарешті опинитися перед можливістю ствердити ілюзію свого мрійного «хочу», щоб одразу переконатися в штучній вигаданості бажання, породженого літньою нудьгою та дозвіллям. З остаточною ясністю я освідомив собі усю химерність своїх вигаданих уявлень. Я знов був тверезий і стриманий. Тільки в глибині душі лишилось почуття порожньости та болючий сором від тих безглуздостей, що так багато я наробив їх за останній час.

Нема нічого хворобливішого від згадки про зроблену безглуздість.

Ні один з моїх знайомих, що добре мене