Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - В. Домонтович

Для мене подібна пропозиція, навіть і не в такій обов'язковій формі висловлена, була, як на той час, більш, ніж прийнятна.

Мова йшла про два червінці. Року 1923-ого радзнаки падали з дня на день, офіційний курс усе зростав і зростав, і за того часу запропонована сума була значною. Два червінці могли вповні забезпечити рівновагу в мойому бюджеті.

Це був корявий, нудний і катастрофічний бюджет учителя трудової школи. У випадкові, коли траплялося поставити нові підметки, ця подія і цей факт сприймалися, як справжня катастрофа. Нові підметки могли бути збалансовані тільки за умови найсуворішої економії на обідах. Отже, віднині, не хитаючись між підметками й обідами, я сподівався обідати щодня.

На пропозицію Тихменєва я, не довго міркувавши, відповів згодою.

Розділ III

1

В родині Тихменєвих стара Тихменєва, Мар'я Семенівна, прийняла мене щиро, просто і ласкаво; 18-літня Леся привітливо й стримано, 16-літня Зина з насмішкуватою іронічною бравадою.

Після моєї продимленої вогкої печерної кімнати було чудно ввійти в чисту, простору, світлу, теплу квартиру Тихменєвих. На стільці в залі не стояли лантухи з борошном, на беккерівському роялі не було мішків з картоплею. У вікнах шкло, а не дикт.

Я з своїми великими черевиками, солдатськими обмотками до колін, зеленими, захисного цвіту штанями, широкою толстовкою й тріснутими окулярами аж ніяк не пасував до цієї обстановки.

Коли я вдерся в вітальню в драповому, підперезаному поясом пальті, тягнучи за собою саночки, мої саночки викликали здивування в Тихменєвих. Мене запитали, де саме спускався я з гір на своїх саночках. Отже, прийшлось пояснити, що я збирався звідціля одним заходом зайти в «АРА» й одержати там призначену мені посилку з борошном, цукром, какао, маїсом, кокосовим маслом… А кататись на саночках з гір, то, по-перше, й роки мої вже не ті, та, по-друге, коли б і захтілось розважитись, то мені для цього бракувало б часу.

З запропонованого мені запитання я зрозумів, що Тихменєви ніколи не належали до категорії «людей з саночками», що вони цілком абстрактні в своїх уявленнях про людей з саночками, про саночки, катання з гір, вільний час, борошно й цукор, їжу на завтрашній день і про «завтрашній день» взагалі. Вони могли дивитись на саночки як на предмет веселої забавки. Пайок не був для них за життєву проблему.

Дивно, дуже дивно! Видко, що таки можна не мати жадних реальних уявлень про життя, про різницю між тим, що входить у склад червоноармійського пайка й арівської посилки й… жити. І до того ж, ще й добре жити!..

Розмова й почалася про саночки, пайки, читання лекцій в червоноармійських клубах, про «АРА», про американців з «АРА», про долари, курс на радзнаки й золоті десятки. Ми побалакали також з приводу останнього снігопаду. На дах навалило багато снігу, і Мар'я Семенівна боялася, що дах на їхньому будинку — це їх власний будинок, вони його тепер орендують — не витримає. Дах, правда, влітку полагодили: ціле літо лагодили; вона бачила, як майстри працювали. Хіба то праця, хіба то робота?! У нас тепер все так: з «тяпа да ляпа» «кораб» робиться.

Від нарікань на майстрів, що кепсько й недбайливо лагодили дах, на управителя, що ніколи ні за чим не стежить, на те, що Олександрові Владиславовичу приходиться служити в Москві, і тут нема кому накинути на свій дім хазяйським оком, — Мар'я Семенівна безпосередньо перейшла до справи з моїм у них викладанням. Цей раптовий перехід від одної теми до іншої, від господарських піклувань та турбот, до запитання про мої міркування та плани щодо лекцій, свідчив, що на наші вправи й моє учбове керівництво вона покладається не більше, як на роботу кровельників.

Але, нарікаючи, Мар'я Семенівна ніколи не дозволяла собі розкоші обурюватись, нервуватись, виходити з себе чи то, принаймні, бувати незадоволеною. Як я міг з дальшого знайомства в тому упевнитись, нарікання в Мар'ї Семенівни були не більше, як тільки черговою темою для розмови. Коли вона й надавала будь-яке значення цим наріканням, то виключно як матеріалу для балачок, а побалакати — в тому я пересвідчився особисто — вона любила.

Добродушність, властива її вдачі, погоджувала всі можливі життьові прикрості. Важливо не те, що десь щось негаразд, а важливо те, щоб кава зі справжнього мокко була гаряча й солодка, щоб булочки, до кави подані, були свіжі й хрумкі, масло бездоганне, вершки густі й жирні, та щоб у гостя, якого частують, був добрий апетит.

2

Я сиджу в глибокому, низькому, подібному на куб, м'якому шкуратяному кріслі, п'ю каву з вершками, булочками, маслом і розмовляю.

Проти мене на підставці з рожевого мармуру високе до стелі в металевій позолоченій рамі дзеркало. В рівній холодній дзеркальній площині продовжена в невизначений глиб уходить повторена зала: світло-жовтий, до блиску натертий паркет, хрустальні підвіски люстри, що тремтять і дзеленчать, коли на вулиці проїздить підвода, позолота баґетів, важкі бархатні малинові порт'єри, масивні канапи, беккерівський рояль, шафа з порцеляною.

В шкляній шафі з порцеляною стоять блакитні, сині, червоні чашки, блюдечка, різнобарвні помальовані тарілки, рожеві пастухи й пастушки, маркізи й шевальє, Севр, Сакс, Хіна, порцеляна імператорських заводів, цінні речі, за які американці з «АРА» й «Джойнта» заплатили б чималі гроші. Поруч з старовинним Севром тішить своєю ґротескністю групка роботи Сомова. На горішній поличці прабабушчина бомбоньєрка 20-х років: на брондзових дощечках вирізані королівські білі лілеї, що між ними літають срібні метелики; скринька, оббита синім шовком і білим атласом: Confiseur Fley. Au pont des Maréchaux. Moscou. В такій бомбоньєрці Чацький возив цукерки Софії й Онєґін — Тат'яні Ґреміній. На долішній поличці поставлено українське шкло, що одливає райдужним блиском. Анрі де-Реньє любить описувати цей райдужний блиск на венеціанському, так милому його серцю, хрумкому шклі.

Між каміном з зеленого нефриту й кахляною пузатою грубою стоїть фаянсовий тенішівський боярич в червоному кафтані з білим обличчям, синіми очима й темним волоссям. У боярича надто біле обличчя, надто сині очі, надто червоний кафтан. Своїми синіми, спиненими трансцендентними очима він нагадує божевільні очі врубелівських скульптур. Йому негаразд бути в цій залі, де все таке масивне, солідне й комфортабельне. Його очі тривожать.

Мені затишно й тепло, і я не хочу дивитися на нього; я одвертаюся, щоб не бачити.

3

Мар'я Семенівна пропонує мені другу шклянку кави. Трактувати мене кавою її цікавить більше, ніж розмовляти про викладання. Отже, справу про книжки, підручники, лекції, програми лекцій і години для лекцій