Щастя на порозі - Уляна Пас

Слова чоловіка мене бентежать, тому вирішую просто припинити цю розмову. Між нами явно якісь неправильні відносини. Я ж зовсім його не знаю, тільки ім'я та прізвище. Так, Натан зробив для нас з Анею неймовірний подарунок, але я не повинна розтікатися перед ним калюжею від захвату. 

Далі ми прикрашаємо ялинку мовчки. Виходить неймовірно красиво. У коробці знаходиться ще й гірлянда, котру Натан вмикає у розетку, й різнокольорові вогники тільки збільшують атмосферу свята. Здається, мені вже давно не було так добре та спокійно. І все завдяки йому…

Поки накриваю на стіл, Натан бере на руки Аню і показує їй іграшки на ялинці. Його спілкування з крихіткою так приємно слухати. Дивно, та я помічаю, що Натану шалено пасує дитина на руках. А що, коли у нього є хтось? Можливо, наречена… 

На вигляд йому років тридцять, можливо, трішки менше. Хіба такі красиві чоловіки, як він, довго ходять холостяками? Мені дуже цікаво дізнатися про нього бодай щось, але питати напряму не наважуюся. 

- Все готово! - кажу, коли стіл накритий. - Я зараз покладу Аню спати і повернуся. 

Після прогулянки на свіжому повітрі маленька засинає доволі швидко. А от я ще довго не наважуюсь вийти до Натана. Шкодую, що не взяла з собою хоча б одну сукню, адже сидіти за новорічним столом в джинсах та футболці не дуже хочеться. Та доводиться змиритися, адже коли їхала сюди, точно не планувала затримуватися. 

Коли виходжу у вітальню, Натан вже сидить за столом. На годиннику початок одинадцятої і до Нового року зовсім трішки залишилося. Та зараз мій погляд притягує не сам чоловік, котрий якраз відкриває пляшку з вином, а камін, котрий, схоже, розпалили за час моєї відсутності.

- Я подумав, що потріскування дров у каміні додасть атмосфери святковості. Сподіваюся, не помилився, - Натан уважно стежить за моєю реакцією, і вона не змушує себе довго чекати. 

- Сьогодні ти мій чарівник, - заявляю абсолютно серйозно, і байдуже, як це виглядає збоку. - Дякую тобі!

- Це лише початок, Мілано, - посміхається Натан. - Сідай, я наллю тобі вина. 

Слухняно сідаю навпроти і не можу відвести погляду від цього чоловіка. Він неймовірний, можу сказати це без перебільшень. Якби і Артем таким був, можливо, зараз Маша була б жива. Треба було лише прийняти факт батьківства і не залишати свою дитину.

- Про що думаєш? - здається, Натан помітив, що я надто глибоко поринула у власні думки. 

- Про твого брата, - чесно зізнаюся. - Я не бачила його жодного разу, але мені здається, що ви з ним дуже різні. 

- Справді? І чому ж? - цікавиться чоловік.

 - Ти хороший, відповідальний. У мене немає сумнівів, що ти ніколи б не залишив свою дитину, не відмовився б від неї. 

- Хороший? - здається, Натана веселять мої зізнання. - Ти зовсім не знаєш мене, Мілано. Я зовсім не хороший, а в деяких аспектах набагато гірший за свого брата. Просто зараз ми тут і поруч з тобою мені хочеться бути саме таким. Та повір, реальність не така казкова, як цей момент. Хоча ти сама це добре знаєш. 

- Хочеш сказати, що я помиляюся? - не розумію, чому Натан говорить такі речі. Я ж бачу, що погляд у нього хороший. Зовсім не такий, яким був ще вчора, коли я з'явилася на поріг його будинку. 

- Ти просто бачиш те, що хочеш бачити, - Натан бере в руки келих і чекає, коли я зроблю те ж саме. - Давай вип'ємо за нас, Мілано. За те, щоб нам більше не доводилося розчаровуватися в людях. Зустрівши тебе, я почав сумніватися в тому, що у цьому світі живуть лише мерзотники. Ти та Аня - наче світла пляма у густій темряві мого життя. А що, коли ви не просто так з'явилися на порозі мого дому? Можливо, це знак особисто для мене?

- Я не розумію, про що ти, - розгублено розглядаю чоловіка, котрий, здається, намагається відкрити мені свою душу, але робить це надто складно. 

- Інколи я сам себе не розумію, - посміхається Натан, але веселощів у його голосі немає. - Давай просто вип'ємо, Мілано. Вся ця атмосфера триватиме недовго, тому потрібно ловити момент.