Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

пахло Трипіллям, одна з таких ящірок на іншому кінці світу виринула з води, задивилася на сонце — і незчулася, як скам’яніла. Так, або приблизно так, пояснюють появу в Карибському басейні острова Свободи. І десь там тепер моя Оксана. Попобігав я Києвом, напозичався грошей, поміж тим прочитав у інеті все, що знайшов про Кубу. І вже за два дні кинув до наплічника бук, розтикав по кишенях кілька сотень євро та сів у літак. Прямого рейсу до Гавани з Києва не було. Можна летіти через Париж або Амстердам. Я обрав останній. Принаймні, «травичка» мені завжди здавалася цікавішою, ніж «Бордо» з півдня Франції.

За великим рахунком, окрім вай-фаю і пива, нічого гарного в амстердамському аеропорту немає. А втім, коли немає «шенгена» і тобі ще п’ять з половиною годин чекати на літак, вибирати немає з чого. Величезне летовище, що майорить кольорами всіх можливих авіакомпаній і гуде, неначе розтрощений ведмедем вулик, для нормального українця — просто смерть.

По-перше, немає де покурити (ось тобі й країна «травички» та грибів!). Щоб відшукати скляну кабінку, де мають палити відвідувачі амстердамських повітряних воріт, мені довелося пригадати майже всі іноземні слова, які я знав, і опитати чи не півсотні випадкових людей, які (важко в це повірити!) не палили. А потім оббігати територію, що чи не вдесятеро більша, ніж наш «Бориспіль». Нарешті я знайшов ту кабінку, так само, як і ще з півтора десятка «товаришів по нещастю», вимушений був стояти, притуляючись до скляної стіни під поглядами інших пасажирів, які проходили повз нас і відверто раділи, що вони не курять, і вдавати байдужість до всього навколо. Ідіотизм!

Друга неприємність — не можна пити пиво поза межами аеропортівських ресторанчиків. А вай-фай дістає не до всіх отих клятих кафешок! У результаті, я довгий час бігав із буком, доки відшукав місце, де можна було пити й читати одночасно. Утім, знову проблема — знайдене кафе розташоване занадто далеко від кабінки для куріння. Врешті я плюнув і палив, зачиняючись у найближчому туалеті, а бук залишав на бармена. Принцип «Не впійманий — не злодій» найбільше пасував моєму перебуванню в «Шипхолі». Уже вкотре я залишав задимленим туалет і повертався до кафешки, брав ще півлітра пива і повертався до свого блогу.

...Останню годину польоту над Атлантикою наш «Боїнг» кидало з боку в бік і трясло, як «Тарасову хату». Я сиджу біля вікна праворуч і намагаюся не дивитися на зелених від жаху, міцно пристебнутих пасками безпеки сусідів. Мій погляд притягують хмари та краєчок крила, що сіпається, наче гілка дерева, яку вітер кидає об край невидимого даху будинку.

— Дурнуваті голландці, — ковтаю слину і тягнуся за пляшечкою води, — чи я тупий, чи літати вони не вміють? Це ж треба знайти маршрут, щоб людей інфаркт хапнув! Цікаво, це наш літак такий невезучий чи тут завжди так трясе?..

Раптом, якось умить, трусанина припиняється. Літак і люди в ньому неначе видихнули з полегшою, в салоні зробилось аж надто тихо.

— Можете відстібнути паски безпеки, — прохрипіло голландською з динаміків, — ми минули зону турбулентності. Зараз вам запропонують каву, чай та печиво. Орієнтовний час прибуття в аеропорт «Хосе Марті» — година і двадцять хвилин.

Неначе за командою, хмари під літаком розходяться. Внизу океан. Місцями темно-синя площина води переливається зеленкуватими барвами. І хоча землі ще не видно, відчувається, що Кариби вже точно поруч.

— Слава Богу! Де там ваша кава? — я відстібую пасок безпеки і потягуюся в кріслі. — Де ж ти, моя Ксю?

...Вечір у Гавані пахне любов’ю. Любов’ю, потом, музикою і танцями. Вітер з океану вдаряється об набережну Малекон, залітає у вузькі шпарини вуличок, гупає дерев’яними віковими ставнями й остаточно розчиняється десь аж біля Плаза де Революсьйон. У такт музиці перекрикуються клаксони машин, які ніби долітають із двох різних світів — із повоєнної Америки та передсмертного СРСР. Усі ці «Жигулі», «Форди», «Москвичі» та «Шевроле», неначе зомбі, які давно померли, а потім воскресли тут, щоб жити вічно й сигналити у такт музиці. Однак усе це я зрозумію пізніше. А зараз мені зле від спеки. Після сорока хвилин чекання, доки місцева обслуга летовища нарешті впустить пасажирів літака до приміщення аеропорту, і години формальностей, коли тебе кілька разів сфотографують, звірять документи і, врешті решт, поставлять штемпель у паспорт, я виходжу на площу перед аеропортом і попри втому запалюю цигарку. Занадто спекотно. Ні, не так. Мені пече. Десь у грудях, там, де має бути серце. Кажуть, що таке буває в усіх, — у перший вечір у Гавані. Здається, серце вистрибне з грудей і, неначе колібрі, зникне у листі найближчого дерева, щоб залишитися тут назавжди. А ти, чоловіче, живи собі як хочеш.

Пальми, машини та людей поглинають вечірні сутінки. Ще трохи — і споночіє. А десь тут має бути моя Оксана...

Я не встигаю підняти руку, щоб спинити таксі, як за мене це робить якийсь мулат у формі служби аеропорту. Він посміхається напрочуд білими зубами. Я ще не знаю, що за звичаєм повинен дати йому кілька песо, тож сідаю у спійману ним машину й бурчу до водія:

— Гавана Лібре, пліз.

Посмішка на лиці мулата згасає, однак я цього не бачу. Дорога переді мною потроху темнішає, сонця вже не видно. Аж раптом архітектура змінюється. Неначе тіні, виростають різноповерхові будиночки в колоніальному іспанському стилі. Водій вмикає радіо. Починає підспівувати. Запалюю чергову цигарку. Нарешті можна курити, де завгодно і скільки завгодно! Ми в’їжджаємо в Гавану...

Готель справив на мене враження. Величезний, він нависав над вулицею, наче скеля. Колись, ще до реставрації, тут, подейкують, бували Че і Фідель, і навіть підписували важливі угоди. Може й так, однак мене турбувало інше.

— Сеньйоро, ви говорите російською?

— Сі, сеньйор, трохи.

— Я можу зняти номер 1410?

Панянка звела на мене очі, збираючись щось сказати, однак я не дав їй оговтатися і поклав зверху на кубинські песо банкноту — двадцять євро.