Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

Невеличку кімнату з написом «Кібер-кафе» з вікнами на всю стіну (певно, щоб поліції було краще видно) я знайшов прямісінько в холі готелю. Усередині — три столики і три системні блоки з моніторами, які, здається, покинули ще американці під час революції. Жарти жартами, а вай-фай тут відсутній, тож, заплативши темношкірому здорованю за годину вперед, я сів за комп. «Ґуґл» відмовився завантажуватися навідріз. «Яндекс», трохи подумавши і скрипнувши чимось у надрах системника, таки з’явився.

— Так, «Кубана де авіасьон»... — пальці застукотіли по клавіатурі, — «авіакатастрофа»...

Комп’ютер знову скрипнув, почала вантажитися сторінка.

Перше посилання: відпочинок на Кубі. Не те. Друге. Схоже на сайт авіакомпанії. Знов не те. Третє, четверте..., восьме...

— Є! — я підстрибнув так, що ледве не зламав стільця. Здоровань за своїм столиком напружився і насторожено зиркнув у мій бік.

— Но ай проблема, — заспокійливо посміхнуся я, помахав йому рукою й дістав флешку.

USB-порту в блоці комп’ютера не знайшлося, і це мене навіть не здивувало. Я дістав фотоапарат і кілька разів клацнув екран монітора.

— Граціа, — зібравши свої речі, я пішов із кафе до себе в номер. Краєм ока побачив, як здоровань комусь телефонує.

— Стукачі — вони всюди стукачі, — констатував я й викликав ліфт.

«6 жовтня 1976 року поблизу берегів карибської острівної країни Барбадос підірвано пасажирський літак DC-8 авіакомпанії «Кубана де авіасьон». Загинуло 73 людини».

Перекинув фото в бук і почав розбирати текст.

«Кубинський літак авіакомпанії «Кубана де авіасьон» виконував рейс із південноамериканської країни Гайана на Кубу з проміжними посадками в острівних карибських країнах Тринідад і Тобаго, Барбадос, Ямайка. На ньому летіли кубинські спортсмени, які поверталися додому з центральноамериканського і карибського чемпіонатів. Членів молодіжної збірної з фехтування — чемпіонів, володарів золотих медалей — чекала в Гавані тріумфальна зустріч».

Бла-бла-бла, хто звідки летів, бла-бла-бла, де сідали. Так, далі. А далі ось:

«...На борту літака спрацювало дві бомби. Літак у цей момент перебував на відстані 28 миль від аеропорту Сіуелл острова Барбадос. Повітряний корабель увійшов у піке і впав у море за кілька миль від берега».

— Дурня якась, — я підійшов до вікна і глянув на Гавану. В порт поважно заходила баржа, внизу сигналили машини, в далечіні стирчав маяк фортеці Ель Моро. — Якщо літак упав біля Барбадосу, то чому його уламки стільки років лежать на летовищі тут? І до чого тут Ксю?..

— Аміго, це тобі, подарунок, — чоловік, що наздогнав мене, тицьнув у мою руку монетку в три песо із зображенням Че Гевари. — СССР, дружба, харашо!

Навколо гула, наче вулик, вулиця Сан Лазаро. Усі кудись бігли, перегукувалися, а я спинився біля автобусної зупинки і обдумував, що робити далі.

— Граціа, — я машинально посміхнувся й хотів сховати монетку в кишеню, коли чоловік, який мені її дав, продовжив:

— Ти друг? Дай і мені подарунок! Дай на пиво. Га?..

Чоловікові на вигляд — років сорок, невеличкий на зріст, із верткими очицями. Я знизав плечима:

— Вибач, у мене немає.

Не кажучи більше ні слова, чоловік простягнув руку й забрав свою монетку. Потім втратив до мене будь-який інтерес, повернувся й пішов вулицею виглядати нового туриста.

— Аміго, стій! — я зробив крок за ним. — У мене є питання, допоможи, і я знайду тобі на пиво.

Маленькі кафешки на Кубі — це щось! Два стільці, столик, схожий на барну стійку, — ось тобі й увесь простір. Натикано таких кафе достатньо. Мій новий знайомий сидів навпроти мене, пив «Корону» й увесь час зиркав сюди-туди.

— Та чого ти такий знервований? — я відкрив другу пляшку пива. Закурив.

— Я не можу ось так сидіти з туристом, — тихо промовив чоловік і знову озирнувся. — Що ти хотів — дівчинку чи, може, щось особливе?

— Ні. Подивись, — я простягнув йому фотоапарат, на який скопіював знімки, залишені Ксю. — Ти щось про це знаєш?

Чоловік глянув на зображення в моніторі й рвучко підвівся.

— Ти хто?! Ти навіщо мене сюди покликав? Ти шпигун? Я розкажу про тебе поліції, — чоловік говорив пошепки, майже шипів мені в обличчя. — Я тебе не знаю і ніколи не бачив.

Він круто розвернувся і пішов геть, навіть пиво не допив.

— Оце так, — я ще раз подивився на знімок уламків літака. — Чого ж ви тут усі такі перелякані?..

Триньк! — обізвався мобільник на тумбочці. Я вийшов із душу, де намагався хоч якось урятуватися від спеки.

Так. Повідомлення. Хто б це міг бути? В мене ледь не підломилися ноги. З екрана, неначе дражнячись, світилося кілька слів: «Згадай маму і тата». Я сів на ліжко. Поклацав мобільником. Номер, з якого надійшло повідомлення, — не мобільний. Найпевніше, СМС послали через інтернет. До чого тут батьки? Стоп! Боже, це ж Ксю! Який же я тупий...

...Мій тато був військовим. Однак я його майже не пам’ятаю. Зі спогадів дитинства залишилася лише мамина усмішка та її ні з чим не зрівняний запах. Коли батьки загинули, мені було чотири роки. Ми з Ксю жили в бабусі, бо мама весь час була з батьком, а той «працював на країну». Корея, Лаос, В’єтнам... Батькові відрядження злилися в якусь суцільну мандрівку, в якій не було місця ані мені, ані Ксю. Бабуся ніколи не розповідала про батькову роботу, тільки оте дивне — «працював на країну». А потім батьки загинули.