Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

бринів. — Чи, може, торгувати у сусідньому селі в магазині? Так? А тоді народяться діти, і ти їх возитимеш на своєму мотоциклі до школи за дванадцять кілометрів? А коли вони виростуть, продамо свиней і на ті гроші будемо намагатися пристроїти дітей хоч на когось вчитися у Ніжині?

— Навіщо ти так? — зірвалося у Євгена.

— А як? Як? Скажи мені, Женю, як ти собі бачиш наше майбутнє? Звісно, можна тут ще шлагбаум довіку відкривати.

Євген розумів, що будь-яке його необережне слово остаточно може їх розсварити, однак не стримався:

— Ні, звісно, краще поїхати до Києва! Я там влаштуюсь на будівництво цемент тягати, а ти будеш їздити в яскравому блакитному потязі. Ми наймемо оселю і всі гроші витрачатимемо на те, щоб її оплатити. Потім ти підеш у школу стюардес...

— Женю, припини, — дівчина затулила очі долонями і заплакала вголос.

— А чому ж! Це твоя мрія: закінчиш школу стюардес і полетиш у далекі краї. А там з часом знайдеш собі іншого, більш цікавого чоловіка, а я тягатиму цемент і бігатиму по дітей до садочка, а коли ти будеш вільна, ми будемо сидіти десь на десятому поверсі за зачиненими від таких самих сірих людей дверима і дивитися телевізор. А по великих святах...

— Годі! — дівчина розтулила обличчя, в її очах паленіла лють. Вона тихо, але твердо сказала: — Іди звідси.

— Я піду! — Євген зрозумів, що перегнув палку, однак Женька перша зачепила все, що було йому рідне. Село, ліс, сонце, річку. І все звела до якогось кабана за навчання та роботи в сільському магазині.

Хлопець похапцем вискочив із будки і, не розбираючи дороги, побіг у бік села. Всередині пекло так, що хотілося вирвати нутрощі, щоб усе навіки скінчилось. В очах потемніло, чорні плями затуляли світ. Він біг, наче п’яний. Час від часу перечіплявся за каміння, іноді припадав на коліно.

«Як можна було довірити їй усе, що таке дороге мені? — крутилося в голові. — Воно їй чуже. Насправді чуже. Їй же, окрім своїх далеких країв, нічого не потрібно».

У якийсь момент він спинився, задихаючись. Важко опустився на стерню і лише тоді зрозумів, що опинився за селом. Трохи оговтався і роздивився навколо. Побачив неподалік кілька снопів, підвівся, прошкандибав кілька метрів, упав на один із них і завив, як собака.

Женька вийшла на вокзалі в Києві. Машинально пройшла навпростець через приміський вокзал до метро. Рідне місто, яке, зазвичай, радувало її, цього разу не викликало жодних позитивних емоцій. Чомусь одразу кинулись в око безхатченки на вокзалі, люди з торбами, які лаялися біля каси метро, намагаючись без черги купити жетончики. Навіть голос, який у вагоні метро оголошував станції, здавався неживим, металевим.

Остання розмова з Євгеном не виходила з пам’яті.

«Навіщо він так?» — думала Женька. Невже не розуміє, що там, у Підлипках, якими б гарними вони не були, для неї немає жодної перспективи.

Женька мала надію, що помириться з коханим і від’їздити до столиці буде із легким серцем. Однак Євген так і не з’явився. Марія Федорівна розповіла, що він сів на мотоцикла і кудись поїхав, а коли повернеться, не сказав. Вона, мабуть, розуміла, що між ними щось трапилося, а можливо, розуміла й набагато більше. Проте не сказала нічого, і Женька була їй за це вдячна. Жінка тепло попрощалася з дівчиною, навіть провела на станцію та посадила в електричку, тицьнувши у руки пакунок із яблуками.

— Обережно, двері зачиняються, наступна станція «Харківська», — пролунав з динаміка металевий голос.

Вдома двері їй відчинив батько. Вона мовчки випустила з рук рюкзак і пакет із яблуками. Поліетилен розірвався, і червоні плоди покотилися сходами. Дівчина припала до батькового плеча і дала волю сльозам.

— Тату, тату. Якби ти знав, як мені погано, я не знаю, як жити далі, — крізь сльози промовила дівчина.

Дід Свирид сидів біля води і чистив картоплю, час від часу втираючи спітнілого лоба.

— Що я тобі, хлопче, хочу сказати... Ти ж не старий, щоб от, як я, від людей тікати.

Женька сидів неподалік, втупившись на поплавок, який незворушно стирчав на плесі озера.

— Мовчиш? — старий хитнув головою. — А тому й мовчиш, що сказати нічого. Як дружиною називати, так герой. А як боротися за щастя, так у лісі сховався.

— Ніхто не сховався. Ти зрозумій, Свириде: що я їй можу запропонувати? Там у неї буде все, а тут?

— Знову ж таки, балаканина боягуза. Твій батько, коли з матір’ю у Бахмачі в технікумі познайомився, знайшов що запропонувати, щоб вона з міста у село переїхала?

— Порівняв. Бахмач таке саме село, хіба що три дев’ятиповерхівки стоїть.

— Не в тому річ. Якщо кохаєш, то не важливо, де ти з коханою людиною живеш. Та хоч на краю світу. Прикро, що ти хоч і виріс, а цього не зрозумів.

Старий вимив в озері останню картоплину, кинув її до каструлі, підвівся і пішов до хати.

Женька сиділа на задньому сидінні старого «Москви­ча», який курив битим шляхом, і поглядала уперед.

— Точно сюди? — спитав водій.

— Сюди, зараз місток переїдемо — і буде ліс, а там вже недалеко.

Вдома, у Києві, вона виплакалась батькові й матері і розповіла, що вирішила. Жити без Женьки тут вона не буде. Дивно, але цього разу батько не сердився і не кричав, що вона поїде до села тільки через його труп. Обійнявши Женьку, він лише тихо мовив:

— Роби, як підказує серце, ти вже доросла, — і поцілував у лоба.

У селі Євгена не було. Він не вийшов у понеділок на роботу, мобільний не відповідав, і Марія Федорівна місця собі не знаходила.