Справа Сивого - Брати Капранови
Яворницький зашарівся:
— Мене?.. Я?.. Я ж іще нічого... Це ж виходить...
— Дмитре Івановичу! — почувся з кухні жіночий голос.
— Це Варонька, — він підвівся з-за столу, не в змозі стримати розгублену, але щасливу посмішку. — Уявляю, як дружина зрадіє! — і рвучко подався до хати.
Співрозмовники провели колегу поглядами.
— Дмитро Іванович занадто скромний і вважає, що не гідний поки називатися справжнім археологом, — роздумливо зауважив Новицький. — Участь у з’їзді, визнання такого поважного професійного товариства може суттєво підняти його самооцінку.
— Та киньте! — гість махнув рукою. — Чи ти справжній, чи ні, визначає зовсім не товариство.
— Ви так вважаєте?
— Повірте моєму досвіду. Археолог — це перш за все те, що він знайшов. А це залежить не від визнання чи невизнання, а єдине від того, чи покажуться тобі скарби, чи ні. Мені он показались, і виявилося, що я скоріш геолог, аніж археолог, — Поль розвів руками. — На щастя, а чи на жаль.
— А від чого, по-вашому, залежить, чи покажуться скарби?
— Від чого? — гість задумливо підвів очі вгору. — Мабуть, від покровителя... — Він взяв паузу, а потім вказав пальцем у землю. — Там.
Учительська душа Новицький ледь помітно скривився, але це не пройшло повз увагу співрозмовника, який тут-таки розвернув пальця угору:
— Або там.
Обидва розсміялися.
— А як дізнатися, чи є у тебе такий покровитель?
Поль стенув плечима:
— Мабуть, знак якийсь має бути. Тільки його, як і будь-який знак, ще помітити треба, і не тільки помітити, але й правильно зрозуміти.
Тим часом на веранді з’явився і сам об’єкт обговорення. Співрозмовники здивовано перезирнулися. Бо нещодавня радість геть зникла з обличчя вченого. Тепер на ньому панувала суцільна розгубленість.
— Олександре Миколайовичу! Я дуже перепрошую... Варвара Петрівна... Тобто я... — він підійшов до столу й, опустивши очі, взявся перебирати пальцями край скатертини. — Ви ж від нас до Катеринослава поїдете? — і підвів очі на гостя.
— Так, — той посерйознішав і підвівся з-за столу. — А що трапилося?
— Варвара Петрівна вирішила повертатися додому, — Яворницький знову опустив-підняв очі. — Чи не могли б ви дорогою її підвезти?
Новицький, який теж підвівся зі свого місця, співчутливо поклав руку на плече друга.
— Допомогти вам буде честю для мене, — чемно нахилив голову Поль.
А Новицький раптом підштовхнув друга і завів упівголоса:
— Me-ні, мені з жінкой не возиться. Ме-ні...
Губи Яворницького самі собою склалися у слабку посмішку, і він підхопив:
— Мені з жінкой не возиться.
А в очах поважного гостя несподівано промайнули бісики, і завершили пісню вони вже втрьох:
— А тютюн та люлька козаку в дорозі пригодиться!
Червень у степу — пора розквіту і буяння. Земля ще зберігає залишки весняної вологи, і трави напиваються нею удосталь, квітнуть, наливаються соками, скликаючи до бенкету диких мешканців степу, а також табуни, стада та отари худоби свійської. У червні не спиться й завбачливим косарям, які з першими променями сонця виходять у степ, щоб встигнути заготувати якнайбільше цієї літньої пишноти на довгу й холодну зиму.
Однак люди, що сонячного червневого дня зібралися біля старої могили, зовсім не були косарями. Десяток селян, озброєних заступами і ломами, поралися на вершині, вибираючи у землі глибоку яму, немовби траншею копали. Двоє працювали на дні. Ще двоє витягали мотузками відра із землею нагору. Біля них трійко перебирали викинуту землю руками, щоб не пропустити бува якоїсь дрібної знахідки, а потім вантажили на розстелений на землі шмат грубого полотна та волочили викопаний ґрунт за межі кургану.
Керувала роботою ясноока міцна молодиця років тридцяти. Робітники називали її «пані» попри засмагле всупереч міській моді обличчя, щедро розцяцьковане ластовинням. Жінка і справді була пані, бо батько її, Андрій Михайлович Миклашевський, володів не тільки цим курганом, але й усіма землями навкруги. Та захоплення археологією не дозволяло непосидючій пані ховатися від літньої спеки у прохолоді батькового будинку. Тому вдягнута вона була зовсім не по-панськи — у просту літню сукню з міцного полотна, а на голові замість капелюшка мала звичайну селянську хустку.
Дмитро Яворницький із задоволенням спостерігав за тим, як вправно розпоряджалася на розкопі молода жінка. Він, так само, як і Новицький, що стояв поруч, мав на голові бриля — найкращий захист від пекучого літнього сонця.
День наближався до свого екватору, і робота дещо втратила темп.
— Анастасіє Андріївно[7]! Давайте зробимо перерву. Хай люди відпочинуть.
— Добре, Дмитре Івановичу! — розпорядниця усміхнулася і ця усмішка раптом освітила її обличчя сильніше за літнє сонце.
— Дмитре! — штурхнув у плече приятеля Новицький, коли та взялася давати вказівки підлеглим. — Ти — історик, до того ж одружений, тому повинен їсти очима тільки кам’яних баб.
— Жінка-археолог — це дивовижно! — Попри дружні кпини Дмитро Іванович і далі не відводив погляду від жіночої постаті на вершині. — Я обов’язково напишу про неї!
Новицький скрушно похитав головою:
— Невиправний романтик.
Тим часом підійшли робітники, витираючи рукавами спітнілі обличчя.
— Лягайте тут, — Яворницький повів руками навколо себе, а тоді першим упав животом на траву.
Поки робітники здивовано перезиралися, Новицький, який добре знав звички друга, примостився поруч.
— Анастасіє Андріївно! Прошу! — археолог поляскав долонею по траві поруч із собою.
Розпорядниця робіт без зайвих роздумів лягла на вказане місце. Це стало сигналом для робітників, які радо повкладалися на землі, щоб дати спочинок натрудженим спинам.
— Ну, розкажіть мені про козаків, що знаєте. Ви ж тут усі козацького роду-племені?
Робітники загомоніли врізнобій. Яворницький пальцем вказав на підстаркуватого дядька навпроти:
— От ти з козаків?
— Є трохи. Дід мій козакував. Чуприну аж двічі округ голови обмотував. Та й батько чуба носив було. А то як стали ми казьонними і понаїхали до нас управляючі, то як побаче який-небудь на голові у хлопця чуприну, то зараз і кричить: «А, сукін син! Запорозької юхти держиться! — Одріжте йому!». То так по саме тім’я і одхватували, іродові сини.
— А ти? —
