Справа Сивого - Брати Капранови

— Кому? — розгубився Клим.

— Мануйловичу, — показав пальцем на вікно Яворницький. — Не давайте. Він колись був гарним працівником, але війна, революція... опустився козак.

Клим простежив поглядом за директорською рукою, потім повернувся до його сердитого обличчя. І хоч студентське серце за звичкою пішло у п’яти, хлопець виставив перед собою портфель, як оберіг, що надавав сили, і ламким голосом уточнив:

— І все-таки?

— Що він вам понарозказував?

Клим ковтнув слину:

— Ну, що ви відкупили її у махновців за пляшку самогонки.

— А потім?

— А потім німці хотіли вивезти, а ви не дали.

Яворницький пройшовся по обличчю Клима поглядом, неначе щіткою.

— Молодий чоловіче, історію треба вивчати, вона захистить вас від багатьох помилок.

— Про що ви? — не зрозумів Клим.

Директор зітхнув, неначе вчитель, який бачить безнадійного другорічника:

— Про те, що Катеринослав спочатку захопили німці, а вже потім махновці. Це — анахронізм.

— Анархізм? — перепитав Клим.

— Ні, — посміхнувся старий. — Анахронізм. Тобто помилка у хронології.

Кожне його слово, кожен жест випромінювали жаль до невігластва співрозмовника. Це неприємно перегукувалося із Климовим студентським досвідом. Не рятував навіть авторитет портфеля, виставленого наперед немовби щит.

— Але ж із Махном ви зустрічалися, — усе ще не здавався хлопець.

— Було. І вам навіть розкажуть, що я виміняв у нього охоронну грамоту на пляшку горілки з розкопаного кургану.

— І це теж неправда?

— Правда чи ні, але вийшло на краще. Бо музей не зачепили і навіть дрів нам виписали на зиму, — хитро посміхнувся Яворницький. — І таким чином зберегли експозицію для трудового народу. Ну добре, піду я працювати, а ви продовжуйте огляд. Бо історія — це великий учитель.

Старий почимчикував геть, і Клим з Марусею ще довго супроводжували поглядом його струнку не за віком постать. Потім вони перейшли до наступної зали, де Маруся нарешті побачила щось цікаве для себе — а саме старовинні вишивки та рушники, і заходилася їх розглядати. Клим мовчки ходив вперед-назад, думаючи про щось своє, і лише на виході з музею видихнув:

— Викрутився, гад!

Садок коло хати — це не просто фруктові дерева. Це частина архітектури, якщо хочете, навіть інтер’єру. Бо коли треба, садок може стати вітальнею, їдальнею, робочим кабінетом і навіть спальнею. А тим більше на початку літа, коли зелень особливо свіжа, а крони густі і високі, бо гілки ще не схилилися під вагою врожаю, і свіжі пагони жадібно тягнуться вгору, до сонця, надаючи розпатланим деревам бешкетного вигляду.

Саме у таку пору садком прогулювалися двоє друзів. Вони були у простих сорочках, випущених поверх штанів, із закачаними до ліктів рукавами. Старший сухуватий брюнет тримав у худорлявих руках свіжий номер газети «Днѣпръ» і пристрасно вимахував ним у повітрі.

— Дмитре, — казав він своєму супутнику. — Ти сам не розумієш, що зробив.

Молодший, високий широкоплечий шатен із пишною чуприною скромно заперечував:

— Та кинь, Якове Павловичу. Ти все перебільшуєш за своєю учительською звичкою.

Старший подивився крізь пенсне суворим поглядом.

— Ні, я не перебільшую. Твоя публікація спонукає тисячі людей перед тим, як викинути бабусину скриню на смітник, замислитися — а чи не історична цінність лежить усередині. Це просто вже якась народна археологія!

Біля паркану троє селян поралися з величенькою брилою каміння, встановлюючи її вертикально на вужчому кінці. Брила була округла, і на її боці проступав напівстертий малюнок, зроблений різцем стародавнього майстра — примітивні контури ніг, вусате обличчя та руки, які притисли до камінних грудей ріг.

— Пане, так годиться? — запитав старший із селян, що виконував роль розпорядника.

Друзі підійшли до каменя, глянули критично.

— Мабуть, що годиться, — підсумував той, що його колега звав Дмитром. — Закріпляйте, щоб не впав, — він обернувся до супутника: — До речі, цього мамая мені показав місцевий піп. Селяни його виорали плугом та й відтягли на край поля. Дивись, який красень. Ще, мабуть, скіфських часів.

— У нас їх ще називають бабами, — відгукнувся старший, Яків Павлович.

Молодший засміявся:

— Ну, яка ж це баба, якщо з вусами? Подивіться уважно, це ж викапаний дядько з села. У нас таких повно.

— Пане! — старший із селян невпевнено виступив наперед, поки його товариші підсипали камінну фігуру землею з боків.

— Чого вам? — повернувся до нього молодший із друзів.

— Це ви той гробокопатель, чи як його... — селянин не міг підібрати слів, — анжанір... Це ви той, що приїхали золото шукати?

— Золото? — усміхнувся той. — Бувають речі й цінніші.

— Все одно недобре це, — похмуро зауважив селянин. — У курганах чорти золото ховають.

— А ми не заради золота. Ми заради науки.

— Яка ж це, пане, наука, щоб із нечистим водитися?

— Наука археологія.

Селянин замислено почухав потилицю:

— Арханге... — спробував повторити селянин. — Ну якщо і справді архангельска, то хай...

Друзі весело перезирнулися.

— От тобі, Якове Павловичу, і народна археологія, про яку ти говориш, у всій красі! — насмішкувато зауважив молодший.

Старший же зітхнув, неначе мав справу з нерозумними дітьми. Але раптом у розмову втрутився цілком сторонній голос.

— Пробачте, панове!

Друзі разом підняли голови і побачили, що до будинку наблизився кінний екіпаж із кучером. За спиною візника сидів добре вдягнений, певний себе чоловік років п’ятдесяти із пронизливими очима та по моді підкрученими вусами.

— Пробачте, що заважаю вашій розмові, — сказав гість голосно просто через паркан. — Чи не підкажете, як мені знайти Дмитра Івановича Яворницького?

Молодший виступив наперед:

— До ваших послуг. Чи, як казали козаки, пугу-пугу.

— Козак з Лугу, — засміявся чоловік в екіпажі. — Маю до вас справу і просив би приділити мені декілька хвилин.

Яворницький зробив руками запрошувальний жест і кивком звелів забобонним селянам самостійно закінчувати роботу з кам’яною фігурою.

За кілька хвилин трійця уже була на веранді, де стояв накритий скатертиною кривоногий стіл та стільці, спинки яких прикрашали запилюжені селянські свитки та штани.

— Дозвольте відрекомендуватися, — прибулий зняв свого модного капелюха та злегка вклонився. — Козак з Лугу Олександр Миколайович Поль, місцевий поміщик, дійсний член Одеського товариства історії та старожитностей.

Яворницький у свою чергу показав рукою на приятеля:

— А це Яків Павлович Новицький[6]. Теж наша людина, козацького роду. Історик.