Справа Сивого - Брати Капранови
— Так, товаришу начальнику, — взяв під неіснуючий козирок старий.
— Як звати?
— Мануйловичем.
— Так от, товаришу Мануйлович, випрошувати у відвідувачів...
— Крий Боже! — замахав руками сухоребрий. — Я ж просто так, для знайомства.
Проте Клима це не заспокоїло.
— Якого знайомства? Ви хотіли розповісти щось про головну бабу?
— Хотів, товаришу начальник!
— То розповідайте! — наказав Клим так само суворо.
Сухоребрий, що назвався Мануйловичем, від цих слів на диво розпружився, прочистив горло і заговорив несподівано чистим, поставленим голосом.
— Головна баба, шановний товаришу начальнику, стоїть отам, — він показав рукою на край двору. — І вона зовсім не з каменю, як інші.
— А з чого ж? — запитала Маруся.
— Із бронзи. Щирої бронзи, з зеленою патиною.
І справді, серед кам’яних відшліфованих степовими вітрами, поплямованих брунатним мохом фігур ховалася одна — зовсім на них не схожа. Вона була явно не з цієї компанії, бо реалістично і дуже майстерно зображала жінку у довгій парадній сукні. Єдине, що ріднило цю фігуру з оточенням, — це те, що час, а може, й люди також залишили на ній свій слід — на руці замість одного з пальців зяяла дірка.
— І що ж це за баба? — підозріло уточнив Клим.
Мануйлович сперся на найближчу бабу і пафосно продекламував:
— «Катерино, суча дочка, що ж ти наробила? Край багатий запорозький навік знапастила!» Ви ж, напевно, знаєте, що наше місто було названо на честь імператриці?
— Імператриця — темне минуле, — урвав його Клим. — Наше місто названо на честь всеукраїнського старости Григорія Петровського.
Але сухореброго не так просто було збити з думки.
— Так я вам про темне минуле і розповідаю, — він прокашлявся, відновлюючи свій викладацький тембр: — У нас на площі стояв пам’ятник цій самій Катерині, а коли прийшов батько Махно, його хлопці одразу вирішили імператрицю скинути у Дніпро.
— І правильно, — зауважив Клим, але одразу вкусив себе за язик, бо ж виходило, що він хвалить махновців.
— Правильно, — погодився Мануйлович. — Але наш директор вирішив врятувати ту бабу, так само, як врятував цих, — він поплескав по шерехатому камінному боввану, на який спирався. — І не пожалів пляшки найкращого самогону, щоб замість кидати у річку хлопці приперли імператрицю сюди. Бабу до баб.
— До баб, кажете? — зіщулився Клим.
Лектор усміхнувся:
— Так точно. А як німці захопили Катеринослав, одразу прийшли сюди, щоб царицю цю забрати. У вагон та на Дойчланд. Бо вона ж їхня, німкеня. Але у нашого директора хіба щось забереш? Багато таких було, що хотіли забрати. У Дмитра Івановича хватка залізна. Як щось узяв — нізащо не віддасть.
Клим із Марусею перезирнулися.
— То як, потішив я вас, товаришу начальник?
— Потішив, — зізнався Клим.
— То може, на чарку заробив?
Клим уже не був таким категоричним:
— Іншим разом.
Мануйлович підвів руку:
— Ну, дивіться. Слово — не полова, язик — не помело.
Клим нахмурився, не розуміючи, чи було щось образливе для його начальницького статусу в останніх словах.
— А музей працює? — запитала Маруся, щоб розрядити обстановку.
— Аякже! Ласкаво просимо, — сухоребрий по-старорежимному вклонився.
Музей і справді працював, щоправда відвідувачів там не було — молоде місто не цікавив старий мотлох за вітринами. В кутку зали сиділа жіночка в літах, вона боязко глянула на портфель у Климових руках. Молоді ж люди кинули байдужими поглядами по черепках і камінню, що їх виставляли тут, і перейшли до наступної зали. Там біля стенду стояв із товстим зошитом у руках сивий високий чоловік і, побачивши його, Маруся заклякла на місці.
— Климе! — нахилилася вона до вуха свого супутника. — Це він!
— Хто? — не зрозумів той.
— Ну цей, рибалка. Який казав, що ловить у Дніпрі думки.
Клим зміряв старого поглядом, немовби перевіряючи.
— Темно ж було. Як ти щось розгледіла?
— Він-він, — гаряче зашепотіла Маруся, і тут сивий обернувся, певно, почувши голоси.
— Старий — старий, а вуха, як у молодого, — пробурмотів Клим.
— Доброго здоров’я! Дуже радий, що до нас заходить юнь. Цікавитеся історією?
— М-м-м... — завагалася Маруся.
— Цікавимося, — збрехав Клим, виступаючи наперед.
— І це правильно, — схвально кивнув сивий. — Я директор цього музею і, якщо хочете, можу трохи розповісти про нього.
— Директор? — перепитав Клим. — Товариш... Яворницький?
Сивий усміхнувся:
— Точно. Товариш. Ви знаєте, що козаки теж одне одного називали товаришами?
— Ні-і, — зізналася Маруся.
— А називали. Бо ж наше місто побудовано на козацьких землях. Коли Катерина знищила Січ, їх почали роздавати поміщикам — по п’ятсот, по тисячі, а кому й по сто тисяч десятин. Козаків виселяли, а на їхнє місце привозили колоністів — болгар, греків, німців, молдаван, євреїв, навіть калмиків, та й своїх кріпаків везли.
Голос старого лунав у порожній залі, відбивався від вітрин та стендів, і виникало враження, що це не він, а весь обшир кімнати говорить до гостей.
— А саме місто спочатку заклали на лівому березі, там де нині Новомосковськ, але за кілька років побачили, що його заливає паводком, і перенесли сюди, на місце козацької слободи Половиці. І це було не так давно — якихось півтори сотні років тому. Князь Потьомкін хотів через землі Війська Запорозького прорубати вікно до Азії, так само, як колись Петро рубав вікно до Європи. Тому й назвав місто Катеринославом, він умів догоджати монархам.
Старий розповідав про те, як Катеринослав став Новоросійськом, про Катеринославську губернію — найбільшу губернію на українських землях, про занепад і провінційне скніння аж до того часу, коли Олександр Поль[5] знайшов у Кривому Розі залізну руду і була збудована залізниця, яка об’єднала вугілля Юзівки з криворізькою рудою та зробила Катеринославщину промисловою столицею імперії.
Щоразу, почувши слово «імперія», Клим смикався, немовби його вкусила муха. Ледь дочекавшись перерви у викладі красномовного діда, він запитав:
— Товаришу Яворницький! От ви тут так прославляєте імператрицю Катерину, яка, між іншим, ввела у нас кріпацтво, та її поплічника й попихача Потьомкіна. А розкажіть нам про статую Катерини, яка стоїть у вас на подвір’ї!
Почувши це, Яворницький насупився, немов учитель над лінивим першокласником:
— Зрозуміло. Ви