Справа Сивого - Брати Капранови

Старший друг вклонився чемно й уточнив:

— Опікун земських шкіл Олександрівського повіту, до ваших послуг.

Поки Новицький звільняв для гостя від лахів стілець, Яворницький прочинив двері до кімнати.

— Варонько, у нас гість. Чи не викажеш ти нам милість, і не зробиш чайку?

Почекавши кілька секунд на відповідь і не почувши натомість жодного звуку, він зітхнув та повернувся до розмови.

— Дмитре Івановичу! — той, що назвався Олександром Полем, одразу взявся до головного. — Насправді я приїхав познайомитися, бо теж, як ви, мабуть, чули, цікавлюся історією Наддніпрянщини, веду розкопки і маю домашню колекцію — чи не одну з найбагатших у Катеринославі, якщо говорити без зайвої скромності. Тому, коли довідався, що на наші землі завітав колега-археолог...

— Та що ви! — Яворницький замахав руками. — Далеко куцому до зайця.

— Дмитро Іванович занадто скромний, — усміхнувся у вуса Новицький. На відміну від гучного і темпераментного друга, він був стриманий і скупий на емоції. — Насправді ми з ним уже не перший рік досліджуємо могили, і, сказати чесно, він у цій справі далеко перевершив мої успіхи.

— Така молода людина має бути більш амбітною, — Поль і собі усміхнувся у відповідь. Він був явно старший за обох друзів і вже за однією цією ознакою мав право на поради. — Як будете у Катеринославі, запрошую до себе з візитом, мені буде цікаво почути вашу думку про мою колекцію.

— Дуже приємно, але, їй-право, нічим не заслужив...

— Заслужили, — перервав його Поль. — Чув я, що ви навіть розкопали в могилі запорожця з вусами і люлькою.

Очі Яворницького заблищали, як завжди, коли мова заходила про його улюблену справу.

— Це було дивовижно. В мене фотографії є. Пробачте, дружина, певно, нездужає, зараз я поклопочуся.

З цими словами він зірвався з місця та зник у дверях. За кілька хвилин вчений так само стрімко з’явився на веранді, тримаючи у руках невелику тацю із заварочним чайником та різнокаліберними чашками.

— Даруйте за такий циганський сервіз, — Яворницький незграбними чоловічими рухами взявся розставляти посуд на столі. — Ми цю хату орендуємо на сезон. Бачите, Андрій Михайлович Миклашевський люб’язно запросив мене приглядіти за розкопами курганів на своїх землях. Тут, — вчений махнув рукою, позначаючи напрямок. — Біля Яцової могили.

— Так, власне, Андрій Михайлович і повідомив мені, що ви у нього копаєте. Ми з ним давні приятелі, — гість розстібнув комір сорочки і відкинувся на спинку стільця.

— Прекрасна людина! Але справжньою причиною моєї появи тут є його донька, Анастасія Андріївна. Це, скажу вам, справжній отаман у спідниці. Вона особисто керує копачами, неначе кошовий козаками, не боїться ані вітру, ані сонця...

Поки Яворницький гучно захоплювався чеснотами доньки господаря тутешніх земель, на веранді з’явилася невеличка повнувата чорнявка у літньому чепці та простій сукні. Вона не підвела очі ні на кого з компанії, а тільки поставила на стіл чайник з окропом і гучно прокашлялася.

— Ой, Варочко! — стрепенувся захоплений власною оповіддю історик. — А я так захопився, що й не побачив.

— Бачу, що захопився, — сухо кинула жінка у відповідь.

— Пробач! — Яворницький відступив на крок від столу, щоб не затуляти дружину від компанії. — Знайомтеся, Олександре Миколайовичу! Це — моя дружина, Варвара Петрівна.

Поль ввічливо звівся зі стільця, але жінка лише кивнула йому, без жодного слова розвернулася і зникла за дверима будинку. Чоловік знічено потис плечима:

— Я Варвару умовив поїхати разом у експедицію. Тому й будинок цей зняли — не в наметі ж їй жити, — він взявся розливати по чашках міцну заварку. — Дружина не дуже схвалює мої захоплення, і я її розумію. Грошей це все не приносить, скоріш забирає останнє. Але думаю, що природа, свіже повітря — це все одно краще, ніж сидіти у Харкові.

Гість кивнув, але заперечив:

— А от щодо грошей, то не скажіть. Досліджував я колись печеру біля Кривого Рогу, то й розбив випадково голову об камінь. Поки зупиняв кров, роздивився та й забрав із собою. І камінь не простий виявився — магнетитовий кварцит. Залізняк. Шістдесят відсотків заліза. А нині, як знаєте, цілий міст у Катеринославі збудували, щоб ту руду на Юзівку возити. І не простий міст. Кажуть, найбільший у Європі. А як вокзал залізничний відкриють, ви міста за кілька років не впізнаєте, — він хитро підморгнув. — Це я до того, що не така вже й порожня наша справа.

— Не з моїм щастям, — засміявся Яворницький.

— Не гніви Бога! — Новицький суворо зсунув брови й обернувся до гостя. — З такими, як у Дмитра Івановича, знахідками ще й на щастя скаржиться! Візьміть хоч би того самого запорожця. Хто до цього взагалі додумався копати козацькі могили?

— А, до речі, ви ж обіцяли фото, — нагадав гість.

І Яворницький одразу ж відсунув чашку:

— Розумієте, цей запорожець якимось дивом зберігся, неначе днями поховали. Чортівня якась. Може, характерник був.

Він почав розкладати фотокартки і голосно пояснювати гостеві особливості поховання, весь час ризикуючи своїми розмашистими рухами понівечити і без того тріснутий посуд. Новицький, добре знаючи звички приятеля, обережно пересунув чайник подалі. А гість нахилився вперед і слухав дуже уважно, не зводячи очей із зображень. Попри поважний вік, він тримався запросто, можна навіть сказати, по-приятельськи.

— А може, і правда характерник, — підсумував Поль, намилувавшись на фотографії, і задоволено відкинувся на стільці. — Якого тільки дива у могилах не знаходять!

Яків Новицький кивнув:

— Коли я був малим, то у Чортомлику розкопали царську могилу. Тоді навіть на базарах торочили, скільки золота там було.

— Знаменита справа, — похитав головою Поль. — І у моєму дитинстві копали ледь не в кожному селі. І це, я вам скажу, було задовго до Чортомлика.

— Начетверо розкопана Розрита могила. Чого вони там шукали? Що там схоронили? — замислено продекламував у вуса Новицький.

Гість же тим часом поринув у спогади:

— Я ж навіть батька прохав віддати мене вивчати історію, але старий вважав, що це пуста забава. Тому довелося вивчитися на юриста... — із цими словами він раптом ляснув себе руками