Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
Франк викладав аргументи на свій захист через місяць після приїзду Бегбедера до Нюрнберга. Ширилися чутки, що він обрав відмінний від інших підхід, тож Бегбедер зробив усе можливе, аби бути присутнім на слуханнях. Він згадував, що Франк був єдиним із підсудних, хто визнав хоч якусь свою відповідальність. Це вразило Бегбедера і підштовхнуло до написання статті для французького протестантського часопису «Реформе» (Réforme) — «Несподіване визнання провини»{545}.
Я запитав про зв’язок його дядька з Франком. Чи Доннедьє коли-небудь згадував про те, що був знайомий з Франком у 1930-х роках, і навіть відвідував Берлін на запрошення Франка? На ці питання він спершу зреагував мовчанкою, а тоді: «Що ви маєте на увазі?». Я розповів йому про подорож Доннедьє до Берліна, щоб виступити на зібранні «Академії німецького права». Пізніше я надіслав копію промови{546}, яку Доннедьє тоді виголошував, з доволі іронічною назвою «Покарання за міжнародні злочини». Франк зреагував на ідеї Доннедьє агресивно, сказавши, що «це велике джерело небезпеки і неясності». Я також надіслав фотографію, яка вочевидь була справжньою несподіванкою для Бегбедера: «Поки ви мені не сказали, я не знав, що мій дядько вже був знайомий з Франком. Це мене дуже здивувало».
Франк і Доннедьє були обидва зацікавлені у тому, щоб не розповідати про свої зв’язки. Суддя Фалько, однак, знав про це, зазначивши у своєму щоденнику, що його французький колега обідав з Франком і навіть зустрічався з Юліусом Штрайхером. Більшовики теж знали, і були проти призначення Доннедьє суддею трибуналу. «Ле Попульєр» (Le Populaire) — газета французьких соціалістів, опублікувала статтю з провокативною назвою: «Суддя-нацист на Нюрнберзькому трибуналі»{547}.
130
Останнім днем Франка на трибуні була Страсна п’ятниця, на наступний день після того, як зазвичай у церкві Святого Хоми у Ляйпцигу виконували «Страсті за Матвієм». Додд написав своїй дружині до Америки, що він очікував, що Франк буде «затятим» з огляду на його «лиху» діяльність у Польщі, однак врешті потреби у перехресному допиті не було. Франк дійсно визнав свою вину. Це був один із найдраматичніших моментів процесу.
«Він став католиком, — писав Додд, — і, гадаю, це далося взнаки».{548}
Франк був спокійний. Він віддав належне, він пройшов крізь чорну браму, почувався оптимістично. Французькі, британські та американські судді, здається, оцінили його прямоту.
— Бог є великодушним господарем, — сказав він д-ру Гілберту, який спитав, що підштовхнуло його піти тим шляхом, який він обрав.
— Газетна стаття була останньою краплею, — пояснив Франк.
— Кілька днів тому я прочитав допис у газеті про те, що д-ра Якобі, єврейського юриста з Мюнхена, який був одним з найкращих друзів мого батька, було знищено в Аушвіці. Тоді, коли Гьосс свідчив про те, як він знищив два з половиною мільйони євреїв, я усвідомив, що він був людиною, яка спокійно знищила найкращого друга мого батька — прекрасного, чесного і доброго літнього чоловіка — і мільйони невинних людей, таких, як він, а я нічого не зробив, щоб зупинити це! Дійсно, я не вбивав його власноруч, але ті речі, які я говорив, і ті речі, які говорив Розенберг, зробили це можливим!{549}
Як і Бріґіт, Франк втішався думкою про те, що особисто нікого не вбивав. Можливо, це б його врятувало.
IX
Дівчинка, яка вирішила не пам’ятати
131
Леон вирішив мовчати. Він нічого не розповідав про Мальке, своїх сестер Лауру і Густу, родину з Лемберга і Жовкви чи про інших членів родини у Відні, разом з чотирма його племінницями.
Однією з цих чотирьох племінниць була Герта, одинадцятирічна дочка його сестри Лаури, яка мала їхати до Парижа з міс Тілні і моєю мамою влітку 1939 року, але так не сталося. Леон ніколи про неї не говорив.
Він ніколи не розповідав і про свою сестру Густу та її чоловіка Макса, які залишалися у Відні аж до грудня 1939 року.
Я майже нічого не знав про трьох дочок Густи і Макса — Дейзі, найстаршу, Едіт — наймолодшу, і середульшу, яку теж звали Герта — крім того, що їм вдалося виїхати з Відня у вересні 1938 року. Ці троє дісталися Палестини і в 1950-х моя мати підтримувала зв’язок з двома із них.
Коли ми з матір’ю готувалися до першої поїздки до Львова, вона згадувала про цих трьох сестер, племінниць Леона, «яких давно немає». Двоє з них, Едіт і Герта, мали дітей; мабуть, варто було б дізнатися, де вони. У мене був далекий спогад з дитинства про це покоління, але нічого більше.
Тепер я хотів спробувати знайти їх, почути їхні історії. За іменами і старими адресами я врешті-решт знайшов телефонний номер, який привів мене до Дорона, сина Герти, середньої дитини Густи і Макса. Дорон мешкав у Тель-Авіві, і те, що він повідомив, стало для мене несподіваним сюрпризом: його мати, Леонова племінниця Герта, була жива і здорова, жила поблизу у будинку для літніх людей на березі Середземного моря. Вона була життєрадісною, жвавою дев’яностодворічною жінкою, яка щодня грала у бридж і щотижня заповнювала принаймні два кросворди німецькою.
«Були деякі труднощі», — додав Дорон. Вона вперто відмовлялася говорити з ним про події перед війною, не бажаючи розповідати про життя у Відні до грудня 1938 року, коли вона звідти поїхала. У нього було небагато інформації і він майже нічого не знав про цей період. Він називав це «таємницею». Мені було відомо, що Герта була єдиною живою людиною, яка була у Відні з Мальке та Леоном, і яка могла щось пригадати про ті часи. Вона не хотіла розповідати, але, можливо, її спогади можна було розворушити. Може, вона пам’ятала одруження Леона і Рити навесні 1937 року, чи народження моєї мами через рік по тому, чи свій від’їзд із Відня. Ймовірно, вона могла пролити світло на життя Леона у Відні.
Герта погодилася зі мною зустрітися. Чи захоче вона розповідати про ті часи — це вже було іншим питанням.
Через два тижні я стояв біля вхідних
