Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
Оскільки Патронташ жив за межами табору, він міг подорожувати вільно. «Він погодився пошукати відомого професора Лаутерпахта», — пояснила Клара. Він вирушив до Нюрнберга, де став біля входу до Палацу правосуддя, який охороняли танки. Чекав, не маючи можливості зайти досередини і не бажаючи створювати метушню навколо себе.
«Досередини його не впускали, — додала Клара, — тож він просто стояв там, з дня у день, впродовж трьох тижнів. Щоразу, як з будівлі суду виходив хтось цивільний, він шепотів: «Герш Лаутерпахт, Герш Лаутерпахт». Клара усім тілом намагалася відтворити поведінку Артура Патронташа, склавши свої ніжні долоні. Вона говорила так тихо, що я ледве міг її чути: «Герш Лаутерпахт, Герш Лаутерпахт, Герш Лаутерпахт».
У якусь мить біля нього проходив один чоловік і почув його шепотіння й знайоме ім’я, зупинився, щоб сказати Патронташу, що він знає Лаутерпахта. «Ось як Інка знайшла свого дядька». Через кілька тижнів після першого знайомства зав’язалися безпосередні контакти. Клара не могла згадати, який це був місяць, але це було у дні відкриття судових слухань. Перед самим закінченням року, у грудні 1945 року, Лаутерпахт отримав телеграму з інформацією про родину. Там не було подробиць, але достатньо інформації, яка давала надію. «Сподіваюся, що принаймні дитина жива», — писав Лаутерпахт напередодні Нового Року Рахиль у Палестину. На початку 1946 року він дізнався, що Інка була єдиним членом родини, якій вдалося вижити. Минуло кілька тижнів, тоді навесні між Інкою та Лаутерпахтом почалося безпосереднє листування.
Клара спитала, чи може вона поділитися зі мною ще однією думкою. Сказала, що не хотіла говорити, бо спілкувалася з англійцем.
— Чесно кажучи, був один момент, коли я ненавиділа британців більше, ніж німців, — вибачалася вона.
— Чому? — поцікавився я.
— Німці казали, що вб’ють мене і вони намагалися це зробити. Потім, набагато пізніше, коли я була у таборі для переміщених осіб і хотіла поїхати звідти до Палестини, британці не дозволили. Якийсь час я ненавиділа їх так само, як я ненавиділа німців.
Вона посміхнулася, додавши, що її погляди відтоді змінилися:
— Мені було сімнадцять; можна було мати такі почуття.
125
На початку 1946 року Франк знайшов собі повірника. За відсутності своєї дружини Бріґіт і коханки Ліллі Ґрау, його новим співрозмовником був д-р Густав Гілберт, американський військовий психолог, якому доручили наглядати за ментальним і духовним здоров’ям Франка. Гілберт вів щоденник, в якому описав багато розмов із Франком, і після завершення процесу надрукував великі уривки з цього щоденника («Нюрнберзький щоденник», опублікований 1947 року).
Франк довіряв цьому психологу, почуваючись з ним достатньо комфортно, аби обговорювати різні питання, що займали його думки, як особисті, так і професійні. Він розповідав про свою дружину і коханку, про самогубство і католицизм, про фюрера («Чи ви можете собі уявити, що цей чоловік холоднокровно усе це спланував?»). Він звіряв йому свої марення, а заразом і розповідав про непояснимі, гарячі сексуальні фантазії, що іноді закінчувалися «нічними викидами» (так назвав це д-р Гілберт).{524} Гілберт охоче ділився відвертими подробицями, які почув від свого пацієнта, з іншими; під час званого обіду в домі Роберта Джексона він розповів судді Біддлу, що серед підсудних є три «гомики», один з яких Франк.{525}
Під час різдвяної перерви в засіданнях трибуналу д-р Гілберт знову відвідував Франка у його маленькій камері. Колишній генерал-губернатор діловито готувався до захисту, як видно, незадоволений своїм рішенням не знищувати щоденники, які широко використовували прокурори. «Так чому ж ви їх не знищили?» — поцікавився д-р Гілберт. «Я слухав… ораторію Баха “Страсті за Матвієм”, — відповів Франк американцеві. — Коли я почув голос Христа, мені здалося, ніби хтось каже: “Що? Зустріти ворога, ховаючи обличчя під личиною? Правду не сховаєш від Господа!” Ні, правда має вийти на поверхню, раз і назавжди».{526} Франк доволі часто посилався на монументальний твір Баха, втішаючись почуттям милосердя і прощення, які він відчував.
Ця розповідь спонукала мене сходити на кілька концертів, на яких виконували «Страсті за Матвієм» у Лондоні, Нью-Йорку і навіть у церкві Святого Томи у Ляйпціґу, де Бах написав цей твір. Я хотів зрозуміти, які частини твору могли зачепити Франка, і як він знайшов розраду у тюремній камері. Найбільш знайомою арією була «Erbarme dich, Mein Gott, um meiner Zähren willen», яку співає Петро. «Помилуй, Господи мій, заради моїх сліз». Мабуть, д-р Гілберт розумів, що Петро оплакував слабкість окремої людини, каючись, що благав про помилування, говорячи від імені усього людства. Чи Франк зумів оцінити намір Баха? Якщо так, він би точно обрав інший твір. На десять років раніше він протестував у Берліні проти ідеї прав людини; тепер шукав прихистку у музичному творі, який дуже добре розкриває право особи на каяття.
Д-р Гілберт порушив тему навернення Франка у католицизм, яке відбулося в його камері за кілька днів до початку судового процесу. Франк пробурмотів щось про відчуття відповідальності, про потребу бути правдивим. Можливо, це був радше істеричний симптом, реакція на відчуття провини? Франк ніяк не зреагував на це припущення. Американський психолог бачив, що у Франка залишалися позитивні емоції до нацистського режиму, втім він також відчував у ньому ворожість до Гітлера. На початку січня адвокат Франка спитав, чи Ватикан допомагає обвинуваченню і чи Франку слід покинути церкву. Це змусило Франка замислитися.
«Це так, наче в мені дві людини», — сказав Франк, коли д-р Гілберт його слухав. — «Є я, Франк, і є інший Франк — один з лідерів нацистів».{527} Чи Франк грає у якусь гру, чи він є щирим? Мовчки розмірковував про це д-р Гілберт.
«Часом я запитую себе, як цей Франк міг робити такі речі. Цей Франк дивиться на іншого Франка і каже: “Гм, яка ж ти гнида, Франку! Як ти міг робити такі речі? Ти точно дав волю своїм емоціям, чи не так?”».
Д-р Гілберт нічого не сказав на це.
«Я впевнений, що вам як психологу мало б бути цікаво. — Наче я є двома різними людьми. Ось перед вами я — і ось там на суді той інший Франк, що виголошував великі нацистські промови».
Проте Гілберт мовчав. Що менше він говорив,
