Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
Я провів у товаристві Герти два дні, серед родинних фотографій, документів і світлин з Відня 1930-х років. Я привіз їх з собою з Лондона, сподіваючись розворушити її спогади. У неї були і свої документи, а також невеличкий альбом, в якому було багато сімейних фотографій, яких я ще не бачив.
Першу було зроблено у 1926 році, коли Герті було шість років, на світлині дівчинка стояла біля алкогольної крамниці Макса. Був перший її день у школі. Літо 1935 року, відпочинок на Балатоні. Зима 1936 року, шкільні канікули на лижному курорті Бад-Аусзее. Симпатичний кавалер, сфотографований у 1936 році. Наступне літо — з друзями у полі Південного Тиролю, збирають квіти. Відпочинок у Деблінгу і Далмації, на югославському узбережжі Адріатичного моря, 1937 рік. Вид Відня, сфотографований у міському парку, поблизу ставка з човнами, початок 1938 року, перед аншлюсом. Життєві моменти задоволеного, щасливого підлітка.
Потім прийшли німці і владу захопили нацисти; нормальне життя було порушено. На наступних сторінках була сімейна фотографія: Герта зі своїми батьками і двома сестрами незадовго перед тим, як вона покине Відень. На світлині була Мальке, яка невдовзі залишиться сама. Далі сторінка, на якій Герта підписала дату — 29 вересня 1938 року — день відбуття з Відня. Вона вирушила зі своєю молодшою сестрою Едіт спершу потягом з Відня до Бріндізі у південній Італії. Звідти вони сіли на корабель до Палестини.
Між сторінками була вкладена непідписана фотографія її кузини, теж Герти, єдиної дочки Леонової сестри Лаури. Дівчинка, якої я досі не бачив, в окулярах, чимось схвильована, стоїть на вулиці, біля ляльки з довгими кісками. Обидві — у капелюшках. Це була Герта, яка залишилася на вокзалі тоді, коли рішення прийняли в останню хвилину: дівчинка, що не змогла розлучитися зі своєю мамою, яка вирішила, що Герта не поїде з міс Тілні. Два роки по тому вона і її мама були вже мертві у гетто Лодзі.
Герта Розенблюм (кузина Герти Грубер), 1938 р.
Там також були фотографії з Леоном. Портрет у день весілля, без нареченої, зроблений відомою фотостудією Симоніс. Чотири фотографії моєї матері, зроблені у Відні під час першого року її життя, там вона на руках у Мальке. Це була зворушлива світлина, якої я раніше не бачив. Мальке виглядала змученою, втома відбилася на її обличчі.
Мальке і Рут, 1938 р.
132
Поведінку Герти найкраще можна було б описати, назвавши її нейтральною. Вона не була ні рада зустрічі зі мною, ні не рада їй. Я просто був там. Вона пам’ятала дядька Леона, охоче говорила про нього, потепліла, її очі ожили.
— Так, — сказала вона, — я знаю хто ви — його онук.
Це було висловлено як факт. Герта не виявила при цьому хоч якогось натяку на емоції. Дійсно, жодного разу впродовж цих двох днів, які ми провели разом, вона не виявила ні печалі, ні радості, ані жодних інших почуттів, що лежать між двома крайнощами. Була ще одна дивина: за багато годин, коли ми були поруч, Герта не поставила мені жодного запитання.
На початку розмови з’ясувалося, що Герта нічого не знала про те, що сталося з її батьками. Вона знала, що вони були мертві, але як і коли вони відійшли, не знала. Я спитав її чи вона б хотіла дізнатися, що з ними сталося.
— Чи він знає? — Це питання було поставлено її синові, а не мені. Здавалося, що вона була здивована перспективою почути нову інформацію.
— Він каже, що знає, — відповів Дорон. Вони розмовляли між собою на івриті; я вловив тільки м’якість його відповіді.
Я порушив мовчанку і запитав її сина, чи вона б хотіла дізнатися правду.
— Спитайте її, — сказав Дорон, знизуючи плечима.
— Так, — відповіла жінка, вона хотіла знати подробиці, усі подробиці.
Від подій, які я описав, і до нашої зустрічі у невеличкій квартирі Герти у Тель-Авіві минуло багато років.
— Ваших батьків було вбито, — сказав я їй, — сімдесят років тому, після того, як ви з вашими сестрами покинули Відень. Обставини були страшенно несприятливими. Я з’ясував, що Густі й Максу вдалося знайти місця на пароплаві «Уран», який мав іти вниз по Дунаю до Братислави, забравши їх і ще кілька сотень інших єврейських емігрантів до Чорного моря. Звідти вони мали сісти на інший корабель до Палестини.
«Уран» вийшов з Відня у грудні 1939 року, але подорож було перервано через низку несприятливих подій, природних і неприродних, через кригу та окупацію. Під кінець року корабель дійшов до Кладово, містечка в Югославії (тепер у Сербії). Далі прохід було заблоковано кригою, яка прийшла з примхливою, холодною зимою. Густа і Макс провели морозну зиму на борті переповненого корабля, кілька місяців не маючи змоги зійти на берег, поки не настала весна. Їх забрали у табір поблизу Кладово, де вони залишалися впродовж кількох місяців. У листопаді 1940 року вони сіли на інший корабель, який повертався до Відня вверх по Дунаю, до містечка Шабац поблизу Белграда. Тут їм судилося бути у квітні 1941 року, коли Німеччина напала на Югославію і окупувала її. Там вони залишалися, не маючи змоги мандрувати далі.{550}
Через якийсь час їх затримала німецька влада. Чоловіків і жінок розділили. Макса забрали до сербської Засавіци, вивезли в поле, вишикували і розстріляли разом з іншими чоловіками з того корабля. Це було 12 жовтня 1942 року. Густа прожила ще кілька тижнів, тоді її перевезли до концтабору Сайміште поблизу Белграда. Там її вбили восени 1942 року, у який саме день — невідомо.
Герта уважно слухала
