Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

На зазначеній лінії Добровольча армія спочатку гадала вдержатися стало, але явна деморалізація у війську примусила Командування Добрармії свій план залишити й утримувати південну Херсонщину й Катеринославщину стільки часу, скільки це буде потрібним для евакуації військ до Криму.

Перед фронтом добровольців були висунуті, приблизно на пів денного переходу, окремі невеликі відділи мішаного характеру, очевидно з охоронно-розвідчою метою.

З півночи окремими угрупованнями поволі насувалися червоні війська.

Козаки Волоха, користаючись своєю, схожою на нашу, уніформою, трималися недалеко від місця нашого постою, а одного дня ранком їх розвідка завітала навіть і до нас.

Таким чином зрозуміло, що ми повинні були незабаром сподіватися зустрічі з ними, тому треба було виявити свою позицію і в цей бік; почувалося, що все вояцтво скупчило свою увагу на цьому питанні; Командування відчувало це і, маючи власну тверду думку, хотіло, щоб вона стала загальною і дійсно відбивала ідеольогію військової маси, щоб через те саме продемонструвати ще раз моральну єдність.

В брошурі п. Певного про це сказано в розділі під заголовком "Під прапором У.Н.Р.":

"Але думка що до продовження боротьби за державність проти нових окупантів — большевиків не була одностайною. Велика більшість командного складу, особливо молодшого, тимчасово вважала таку боротьбу неможливою. Не було одностайности думки також і між командирами дивізій. Один з командирів дивізій звернувся до большевиків з заявою про порозуміння, але делегація, яка їхала в тій цілі до Умані, напоролася на боротьбистів і потерпіла фіяско.

Врешті здорове чуття найбільш активного елементу серед командного складу перемогло, і рішення боротися під прапором У.Н.Р. було прийнято, а сепаратні спроби говорити від імени Армії У.Н.Р. були зліквідовані.

Далі гасло — боротьба за волю і державність У.Н.Р. — проходить через увесь період боротьби".

Наводячи цей уступ, що на мою думку правдиво і обєктивно був поданий, я вважаю за необхідне сказати: цілком було зрозумілим заклопотання вояцтва загрожуючою новою фазою боротьби, бо розходилося про особливий і дуже серйозний момент — першої повної перемоги большевиків-комунистів на всій території колишньої Росії. Малося на увазі також те, що ні від кого, за винятком власних сил, порятунку для нас бути не могло; москвини (цим разом червоні) скрізь маніфестували, що, мовляв, Червона армія йде на Україну для "визволення", а не для "поневолення" (проклямація Троцького, що кінчалася словами: "Нехай живе совітська незалежна Україна").

На нараді в с. Вавча-Балка 18 січня (на північ від переправи через р. Синюху, коло села Добринка), на яку Командування запросило всіх старших військових начальників, було вислухано пропозицію Ревкома Правобережжя, передану через п. Д., що до визнання його влади. Ясні позиції командирів частин інформаційно-політичного характеру, промова отамана Ю. Тютюнника, а потім моє слово — остаточно виявили і зафіксували тогочасну ідеологію війська, — воно було за національну суверенність на грунті демократичному.

Так була поставлена крапка над "і". До самого кінця походу, ні при яких обставинах, які-б вони не були важкі, питань про "орієнтацію" у війську більш ніхто не підносив. Мимохіть насувається питання: чому, при такій важкій військовій і політичній ситуації, військо наше залишилося вірним своїй ідеології? Думати, що це був крок не розважний, а інстинктивний — не приходиться, бо не таке було наше військо. За часи 3-х річної національної революції воно звикло вдумливо відноситися до політичного життя.

А приводи до цього були такі: опинившись в самому серці України, Армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажанням селянської маси, що повстанців тих з себе видала; також Армія відчула, що маса дивиться на неї, як на свою оружну силу — крім назви "петлюрівці" часто-густо можна було вже чути ще назви "українці", "наше військо"; бо, зрештою, не було вже родини, яка-б так чи инакше не була звязана з військом: той загинув у наших лавах від ворожої кулі, той покалічений перебував, як інвалід, вдома; не мало було і таких вояків, яких доля була цілком невідома, і т. п.

Присутність у війську українському священиків і щире виконування релігійних треб також дуже імпонувало селянським масам;

можна було спостерігати, як у спільній молитві село і військо єдналося в загальній журбі про долю Рідного Краю; при похоронах забитих або померлих від тифу козаків звичайно брало участь все село — всі жінки загалом клопоталися, щоб прибрати гарно покійника, кладучи його в домовину. Святочно, з великим піднесенням руху відбувався такий похорон, і тут над новою труною знов було єднання. На крові та сльозах зміцнилася козацька й селянська думка — прокльони і заклики до помсти змішувались з салютаційними сальвами та співом гимну "Ще не вмерла Україна".

Нарешті українська мова, що все лунала у війську, єднала його з суспільством.

У нашому війську під той час вже не було ані зрадників, ані втікачів, не вважаючи на те, що чимало вояків проходило повз самі свої хати. Оце ж той грунт, на якому не тільки не деморалізувалось, а навпаки, зміцнялось і гуртувалося в тісне коло військової семї наше військо, що 18 січня ще раз виявило себе, як ідейних борців, що мали свій певний шлях, — а шлях цей був "Заповіт" Тарасів Шевченків:

Я не вважаю потрібним ховати назву дивізії, що вислала була делегатів до боротьбистів — це були Волинці. Зроблено це було за моїм дозволом, бо я був певний, що посланці не знайдуть там того, що для Волинців, як і для всієї Армії, було найціннішим, а саме — співчуття національним домаганням (17 січня з с. Тишківка, на північ від Добринка —