Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

По проголошенні висліду переговорів частинам скликав заступник команданта полку сотник Р-ий старшин зі всіх куренів і підвідділів і представив цілу справу на збірці. Більшість старшин була за тим, щоб розійтися по широкій Україні й робити повстання проти Деникінців. Декотрі радили втікати до Румунії. "А що буде з нашими хворими стрільцями й тими, що ще разом із нами є? Кому лишимо їх і це майно? — питали інші. Кінець-кінцем рішено для збереження цілости армії слухати наказів вищої команди".

"Слабі лежать у Чукові, в школі. Старшини, що ще були самі в силі, носили їсти й обходили стрільців. Я, здоровший, сідаю на фуру і їду одвідати команданта полку. Застаю його в кожусі при столі в гарячці і, як мій адьютант говорив, мав він понад 41 степень гарячки, і її не можна було навіть термометром зміряти. Вмирає о. Городинський, полковий духовник. Поховано його в Немирові. Самі старшини викопали могилу, щоби пси не розволікали костей, бо й то дуже часто траплялося. 11 грудня вмирає в школі троє стрільців. Старшини копають їм могилу, решта старшин і стрільців із цивільними ставлять на могилі дубовий хрест із написом: "Борцям за волю України". Зі всіх старшин полку — а було їх понад 50 — лишилося кілька здорових. Найдовше тримався адьютант полку поручник М. Тофан, що з самопожертвою ходив від хати до хати й старався помагати хворим, доки сам не зліг. Цивільні люди вмирали також по кілька денно, але не нарікали й доглядали коней й обози, Зазначую, що волость Чуківська й Немирівська тримали добровільно хворих на тиф по хатах і ходили коло них, як коло своїх дітей; хоч самі від них заражувалися. Могли вони, коли ми були безсильні, нас усіх постріляти таки самими нашими крісами. Одначе, Галичани потрапили зєднати собі своїм поведенням їхню симпатію й зрозуміння, за що вони боряться. Здавалося, що всі тут вигинемо. Деякі стрільці й підстаршини, бачачи загибіль, починають втікати, збираючися в більші гуртки; втікають у Галичину майже щодня по декілька. Багато тих дезертирів вигинуло від банд, особливо близько від Камянця-Подільського. Нема кого вислати до служби, а команда бригади телефонує щодня по людей на санітарів до шпиталів…

…Деникінці залишили нас на місці й підпомагали, але й вони багато не мали. Тиф почав розкладати і їхню армію, а большевики напирали щораз більше з півночі. Ціла добровольча армія подається на південь і наш корпус дістає наказ податися за нею в околицю Балти — Бершаді — Ольгополя. Дня 29 грудня відходить наша бригада через Брацлав до Тульчина. Курінь — слабі й виздоровці — їдуть на підводах".

Висновок:

Таким чином рядова старшина У.Г.А. є в переконанні, що, лише з мотивів фізичних, армія пішла шляхом іншим, чим її сестра — армія Наддніпрянська — й уважала це положення неприродним і тимчасовим.

Мені ж пощастило переконатися в тому, наскільки правдиві були чутки, що певну негативну ролю в цьому відіграли німці-штабівці, в руках яких, властиво кажучи, перебувала вся оперативна й організаційна частина вищих штабів армії.

Можливо, що не прийшов ще час розвязати це питання в повній мірі, проте смію зафіксувати навіть і тепер, що таке поступування Вищої Команди У.Г.А. може й одповідало інтересам "реальної політики"; але морально старшину й козацтво Галицьке не задовольнило, не одповідало їхньому політичному світоглядові.

Що загальному національному ділові цим було нанесено чималу шкоду, теж говорити не приходиться.

Дальші події лише ілюструватимуть цей висновок.

***

Полковник Долуд, висланий до Вінниці ще з Любара, щоб унормувати наше відношення з Галичанами для проходу Наддніпрянської армії через район їх розположення, вертався до нас через Хмельник.

По вирушенню нашої армії в похід і коли розпочався відступ добровольців, у Правительства У.Н.Р. виникла думка знову схилити Галицьку армію до спільних акцій із нашою армією. З цією метою до Вінниці було виряджено делегатів Уряду: М. Левицького й П. Феденка. Вони бачилися з полковником Долудом і йому, як відпоручникові армії, запропонували передати мені запрошення вислати на цю нараду уповноваженого представника від Дієвої армії. Такими представниками було виряджено з відповідними інструкціями полковників Никонова й Вишнівського та поручників Веремієнка й Макаренка.

15 грудня представники від нашої армії в місті Липівці бачилися з Головою Ради Міністрів І. Мазепою й одержали від нього останні інформації. 24 грудня вони взяли участь у Вінниці в спільній нараді політичних і військових представників Наддніпрянської й Галицької України й, нарешті, підписали умову нової злуки армій Наддніпрянської й Галицької в одну, з визначенням мене як головного команданта сполучених армій. Збоку Галицької армії умову цю було підписано отаманом Лисняком і четарем (поручником) Палієвим. Проте умова ця здійснена не була через різні обставини. З них найголовнішою було фактичне розєднання нас большевицькою червоною армією, що в грудні врізалася клином між нами; ми рушили на схід, до Дніпра, а Галицька армія, спинившися на місці, опинилася в дуже критичному стані — в смузі між Большевицькою та Добровольчою армією.

З0—31 грудня Галицькі частини залишили Вінницю, а 1 січня в ній заклався "Галицький Ревком" на чолі з доктором Гірняком. Це привело Галицьку армію до нового договору з москвинами ж, але цілком протилежного табору.

Договір із червоними знов поділив формально українське вояцтво, проте кожна група залишалася вірною своїй національній ідеї й шукала спільного виходу з тяжкого положення [58].

Командування Армії У.Н.Р. довідалося про Вінницький договір (від 24 грудня) лише 14 січня 1920 року й прагнуло щиро до звязку з Галицькою армією; воно вже мало певні думки для дальшої спільної акції. В наказі по армії від 16 січня, ч.18, с. Наливайка (на південь від м. Умані) значиться:

"Галицька армія. Відомостей про неї не одержано через брак звязку. Для налагодження його післано