Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Нехай живе вільна, незалежна ні від кого Українська Соціялістична Республіка Рад Селянських та Робітничих Депутатів.

21 березня 1919 року. Дієва Армія. Іменем Запорожців отаман Омелько Волох, командир Запорожців отаман Поджіо, заступник командира отаман Данченко, ствердив отаман Волощенко".

Волох був типовим отаманом, "хитрий малорос", що в загальній руїні армії думав добитися "найвищої влади". Не маючи політичного досвіду, він хитався з одного боку на другий, нарешті виплив у сумні дні Любарської катастрофи. Вся біда була в тому, що Волох зміг "утесатися" до передпокоїв Головного Огамана Петлюри й користувався, не вважаючи на своє минуле, довірям збоку останнього.

В своїх претензіях Волох дійшов в кінці листопада до відкритого непослуху тим, що піднесли його до високої ролі начальника всіх повстанчих військ на Україні [54].

Волох, Данченко й Божко в У.С.Р.Р. бачили вихід із ситуації; новоповстала Волинська Революційна Рада (с. Краснопілля) увійшла з цими отаманами в контакт; оголосила себе часово Всеукраїнською Революційною Радою, а отамана Волоха призначила головним командувачем Червоним Козацтвом.

Взявши маршрут на Житомир, радянці почали шукати сполуки з українською комуністичною партією (боротьбістами), а до Коростеня — місце постою штабу XII совітської армії — виряджено двох делегатів, що мали відстоювати такі домагання радянців: самостійність Української С.Р.Р. й недоторканість осіб, що перейшли з табору У.Н.Р. до нової ідеології; організація Української Червоної армії й окреме командування.

Переговори не допровадили ні до чого: червоному козацтву було запропоновано віддати зброю на протязі 24 годин, за що було обіцяно урочисту зустріч.

Радянці не погодилися, і У.К.П. наставила над ними, замість Революційної Ради, Революційний Комітет Правобережжя (Немоловський, Савицький, Войцеховський), й волохівці пішли знов у дорогу на південь.

Околичне селянство поставилося до волохівців вороже, а через це волохівці примушені були поховатися зі своїми червоними прапорами, бо селяни не пускали їх навіть до хати. Тут, під Уманню, Волох був зовсім морально пригнічений і нарешті прислав до нас одного з місцевих боротьбістів для переговорів і порозуміння та з пропозицією забути старе; командному складові боротьбісти робили пропозиції дуже широкого маштабу, а саме:

стати основою майбутньої Української Червоної армії. Крім того Волох, що знав про обурення проти нього самого всього нашого війська, вимагав забезпечення собі власного життя.

Післанець від Волоха в командного складу нашого успіху не мав (приймали його — я, отаман Тютюнник та полковник Долуд). Відповідь була рішуче негативна; щождо самого Волоха, то було визначено, що тільки виключна ситуація вимагає від нас здержатися від акції проти них, бо щохвилини могли надійти частини червоної армії.

Згубивши надію досягти чогось у переговорах з командним складом, Волох та боротьбісти, через своїх агентів у місті Умані, розпочали свою працю серед загонів полковника Литвиненка й одночасно вислали уповноважених представників назустріч червоним, що саме тоді наближалися до Христинівки.

Командування попередило залогу міста Умані про небезпеку. В бойовий розпис наказом по армії також був внесений коректив, а саме: отаманові Тютюнникові було доручене загальне керування Уманською військовою групою, що складатиметься з його дивізії та загону полковника Литвиненка.

Отаман Тютюнник видав відповідний оперативний наказ і зробив деякі зміни в угрупуванні військ, але, очевидячки, збоку залоги м. Умані не було виявлено належної дбайливости, і вранці 11 січня о 4 годині більшість нашої залоги волохівці обеззброїли, старшину здеградували, а полковника Литвиненка[55] присудили до розстрілу.

Обурення нашого війська з приводу Волохового нападу було страшне. Не вважаючи на те, що розрахунок часу показував, що 11 січня червоні могли бути вже коло самого міста Умані, треба було дати вихід цим настроям і реагувати на напад Волоха, зрештою, хоч в формі демонстрації, та утворити таку ситуацію, що полегшила би нашим полоненим можливість утекти.

Ранком 12 січня наша армія підступила до міста Умані. Вночі курінь морської піхоти та піші козаки полковника Нельговського (Київської дивізії) вдерлися в південно-східню частину міста й захопили більшу частину другого Гайдамацького Волохівського полку. Переляк у місті був страшенний, але використати його не можна було, бо через допит полонених та наших втікачів, а також військовою розвідкою (Гайдамацька сотня Запорожців зробила дуже активну бойову розвідку) було виявлено, що попереднього дня до міста Умані ввійшла добре озброєна, одягнена та вимуштрувана бригада Таращанської дивізії (коло 3,000 багнетів, добре забезпечена кулеметами) і що між волохівцями та червоними було досягнуто повне порозуміння.

Ці новини зясували детально ситуацію, і можна було кожної хвилини сподіватися підходу ще нових червоних частин. З огляду на нові обставини, частинам армії було видано наказ про вихід та посередження в районі Перегонівки, Степанівки й Голованівського, тобто на два невеликі переходи на південь від Умані.

Таким чином Волох і на цей раз уник справедливої кари, бо нарешті большевики повірили, що він змінив свої погляди.

Недовго тяглося святкування Волохівців; незабаром їм було запропоновано "укомплектувати" собою частини Червоної армії. З приводу цього Волох видав до свого загону такого наказа:

"Пролетарі всіх країн єднайтеся! Командуючий червоними радянськими військами Правобережжя України. Наказ № 53. Ревставка.

Згідно наказу Ревкома Правобережжя української комуністичної партії касується командування Правобережжя. Всі частини, підлеглі мені, входять до 3-ої бриґади 60 дивізії. Товариші червоні козаки! Розстаючись і прощаючись з вами після довгої й тяжкої праці, я певен, що й без мене ви будете продовжувати велике діло, почате нами.

Ви вже зробили велику роботу, але перед нами ще більша, ще відповідальніша. Знищивши цілу низку ворогів пролетаріяту, остаточно ще не знищена на Україні Петлюрівщина — партизанщина. Петлюрівщина тепер сидить не тільки на Україні, але