Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм
На тих далеких теренах військо і далі наполегливо та непохитно воювало, й останній бій війни минув під знаком активної оборони. Після того як надійшло підсилення з перешийка, бойова група, яку очолював генерал-майор Рааппана, наприкінці липня — на початку серпня перейшла до наступу на сході від Іломантсі, де перетяла комунікації двох російських дивізій, відбивши всі спроби надати їм допомогу. Утім забракло сил на те, щоб завадити оточеним російським дивізіям, які зазнали великих втрат у живій силі й покинули більшість техніки, пробитися до своїх позицій. Те, як наснажила нашу стомлену армію перемога в Іломантсі, мало неоціненне значення.
Після двомісячних боїв, які потребували залізних нервів, наше військо остаточно зупинило рух ворога на всіх фронтах.
Цікаво буде спробувати проаналізувати цілі й виконання генерального наступу росіян на Фінляндію, а також те, як він був пов’язаний із перебігом подій на великих фронтах.
У листопаді 1943 року в Тегерані союзники ухвалили здійснити висадження десанту у Франції в червні 1944-го, поєднавши його з наступом на Німеччину на всіх фронтах. Просунувшись у січні й лютому 1944 року територією України до району Луцька в Польщі і до кордону з Естонією, а в березні аж до кордонів з Угорщиною й Румунією, росіяни забезпечили собі вигідні вихідні позиції для спільного наступу. Насамперед на північній ділянці забовваніла мета, якої варто було прагнути, — швидкий наступ на Ригу й Кенігсберг перетяв би комунікації німецької групи армій у балтійських країнах і суттєво наблизив би російські армії до столиці Німеччини, куди росіяни прагнули потрапити раніше від західних держав.
На цьому тлі здається, м’яко кажучи, дивним з військового погляду, що росіяни взагалі вдалися до наступальних дій проти Фінляндії. З одного боку, тому, що така широкомасштабна операція на другорядному фронті послаблювала й сповільнювала наступ у балтійських країнах, а з другого — що, поза всяким сумнівом, фінляндське питання було б розв’язано разом з поразкою німецької зброї, бо в такому разі Фінляндія лишилася б наодинці проти потужної Червоної армії. Що більше слабшала міць Німеччини в балтійському регіоні, то більше шансів вивести країну з війни з’являлося у фінського уряду. Легко можна було передбачити, що Фінляндія прийняла б помірні умови миру й без російського наступу й не становила б жодної загрози Совєтському Союзу на завершальній стадії війни. Якщо ми відмовилися від походу на Ленінград тоді, коли німці стояли на його околицях, а згодом, коли Німеччина перебувала на вершині своєї моці, вперто опиралися всім спробам долучити фінів до такої операції, то, мабуть, ніхто не уявляв, буцімто ми підемо на Ленінград після того, як німецьке військо було відігнано на 150 кілометрів на захід. Для вирішальних операцій проти німців росіянам не були потрібні ні фінляндська територія, ні терени, які ми зайняли. То чим пояснити наступ СССР на Фінляндію?
За інформацією союзників, совєтський уряд вирішив поглинути Фінляндію, перед тим як вдатися до інших справ. Авторитетний спостерігач, посол США в Анкарі Стейнгарт, який під час місії в Москві добре познайомився з російським життям, зазначив нашому послові в Туреччині, що цей наступ став цілковитою несподіванкою для західних країн і що становище Фінляндії надзвичайно серйозне. Можна було чекати, що Червона армія завдяки перевазі в силі увійде в Гельсінкі до середини липня, хоча це, мабуть, коштуватиме їй життя ста чи й двохсот тисяч вояків. Навіть якби Фінляндія зберегла незалежність, існувала б небезпека, що всю країну чи принаймні велику її частину буде захоплено. Цілком усвідомлюючи, що означає російська окупація, США хотіли завадити такому розвитку подій. Але посол Стейнгарт не приховував, що можливостей вплинути на Совєтський Союз, який знав свою силу, тоді фактично не залишилося. Він сказав: йому соромно, що його країна перетворила СССР на військову потугу, адже без американської допомоги він би зазнав поразки. Закінчив посол розмову словами: в Америці добре розуміють, що стати побратимами Німеччини Фінляндію змусили обставини.
Від інформації з нейтральних джерел віяло схожим песимізмом стосовно долі Фінляндії. Побоювання, що в планах Москви було змусити нас здатися, справдилися, коли ми 23 червня отримали вимогу про капітуляцію. За тим, як розвивалася політична ситуація від осені 1939 року, було цілком зрозуміло, що Москва хотіла забезпечити собі повну волю дій у Фінляндії, доки не з’явився якийсь новий зрівноважний чинник замість Третього Райху. Це пояснює, чому умови укладання миру, які пролунали навесні 1944 року, були неприйнятними і чому совєтський уряд не взявся їх належно обговорювати.
Саме із цих причин СССР посилив своє військо, яке вже протистояло нам, тридцятьма дивізіями, чимало з яких були гвардійськими частинами, а також 2000 танків і важкою артилерією. Те, що вони — а частину них СССР зняв з Балтійського фронту — не встигли долучитися до великого наступу, який Червона армія розпочала 23 червня між Пейпусом і Прип’ятськими болотами, напевно було серйозним прорахунком росіян. Саме це вирішально вплинуло на те, що німецька група армій у балтійських країнах уникнула катастрофи і що зустріч російських і англо-американських армій не відбулася ще західніше, ніж це насправді сталося. Те, що наступ на балтійському напрямі взагалі почався так пізно, особливо дивує, адже західні держави вдалися до десантної операції ще 6 червня. Пояснення цього запізнення, можливо, криється в наступальних діях проти Фінляндії, які теж, як видно, не відбулися за графіком.
Мабуть, спершу росіяни сподівалися ось на що: аби змусити нас здатися, вистачить лише потужних сил, залучених до наступу на Карельському перешийку. Інакше важко зрозуміти, чому вони, розпочавши там операцію, дали нам 12 днів перепочинку на Свірському фронті і 11 — на Мааселькському перешийку, що уможливило перекидання чотирьох дивізій і однієї бригади на перешийок. Те, що ворог не зміг ефективно скувати наше військо у Східній Карелії та налетами авіації завадити нам перегрупуватися, мало вирішальне значення для боїв на перешийку, адже без свіжого підсилення наші задні позиції не вдалося б втримати.
Так само дивно, що супротивник після глибокого пробою нашої оборони біля Фінської затоки не скористався своєю перевагою, щоб скувати наші сили в центральній частині перешийка й перетяти комунікації на перешийку між Муолаан’ярві й Вуоксою. Якби це сталося, ми не мали б ані найменшої можливості відвести центр
