На землі кленового листу - Левко Лук'яненко
— Так, то була моя ініціатива. Ви — другий.
— Дуже приємно. А знаєте, до першої річниці незалежності Президент України нагородив мене Відзнакою Президента. У посвідченні стоїть номер два. Перший у списку нагороджених — також Олесь Гончар.
— Цікавий збіг. А може, не збіг, а однакове розуміння субординації на нашому національному олімпі?
— Хіба що на духовно-творчому. Бо олімп політичний щойно починається, і першим на ньому стоїть наш Президент Кравчук.
— Та ви ж більше зробили для свободи України!
— Е, справа не в цьому. Він — державний керманич нації.
Я знаю доктора Саварина більше з розповідей та літератури. Це один з тих розумних щирих українців, котрі все життя роблять добро для України. Він писав мені: «Ну, Богу дякувати, імперія викінчилася, а на її руїнах появилася також і Україна. Ми в Канаді жили Україною сотню років, а чимало з нас і тепер нею живе. Кров густіша за воду. І, як недавно сказав Ігнатіїв: «Людська душа там, де могили її предків, навіть після багатьох поколінь». Далі: «Здалека нам так виглядає, що російська мова має панівне становище в Україні, що є ненормальним явищем. Якщо потрібна якійсь мові допомога і державний захист, то найбільше потрібно українській, і то впродовж покоління-двох! Важливо, щоб усі громадяни мали однакові права. Українці в Росії досі не мають найменших мовних прав, ні однієї школи, ні одного журналу, тож з яким лицем вони галасують в Україні?! Це — нахабство й досі панівної російської верстви. Коли ми приїхали до Канади, то навіть не питалися, якою мовою тут нам говорити чи спілкуватися!.. Понад триста літ вони господарили, то як можуть нарікати тепер, навіть коли б їм наказували вивчити мову землі, на якій живуть?»
Пан Саварин був головою або президентом різних організацій КУКу, СКВУ, Пласту, Канадського фонду українських студій (КФУС), президентом консервативної партії Альберти.
Доктор Саварин був одним з тих, хто добився запровадження української мови в школах Альберти з 1957 року; був ініціатором і засновником Канадського інституту українських студій та введення його до складу університету; допоміг запровадити двомовні школи в провінції Манітоба; був одним з тих, хто добився від уряду заснування й розбудови Села української культурної спадщини; був співзасновником Канадської фундації українських студій, яка публікує п’ятитомну енциклопедію українознавства англійською мовою; був одним з тих, хто добився започаткування в Канаді політики багатокультурності. Оце коротко шлях цієї людини, що 45 років активно працювала на Україну.
Наступного дня редактор «Вісника» Канадського інституту українських студій пані Галина Клід подала до преси таку інформацію:
«Едмонтон, Канада.
10 червня 1993р. в переповненій залі Едмонтона Jubilee Auditorium канцлером Альбертського університету Сенді Мактаґартом був вручений почесний докторат з права першому послові України в Канаді Левкові Лук’яненкові. Це вже другий почесний докторат, присвоєний цим університетом громадянам України. Володар першого — письменник Олесь Гончар. Обидва почесні докторанти були рекомендовані Канадським інститутом українських студій при Альбертському університеті.
За словами відомого громадсько-політичного діяча Едмонтона, колишнього канцлера Альберстького університету адвоката Петра Саварина, «це унікальна подія в його особистому житті і в житті України. Щоб людина, яка понад 25 років прожила на засланні і в тюрмах, була засуджена на смерть, опісля репрезентувала вільну державу Україну як посол у вільній західній демократії — унікальне явище. Такого другого не буде, бо, врешті, незалежна Україна вже є».
Один з віце-президентів Альбертського університету, д-р Доналд Білов, сказав: «На мою думку, досить часто ми надаємо почесні докторати людям, чиї кваліфікації або заслуги є великими, але не визначними. Вчора було інакше. Вчора ми були у присутності велета, і що за честь для Альбертського університету бути спроможним мати одного з власних почесних докторантів, звертаючись до нього «Ваша екселенціє Левко Лук’яненко», і що за могутнє послання було в його промові! Це примусило мене думати, наскільки щасливі ми тут, у Канаді, наскільки часто сприймаємо все як належне. Вітаю всіх, завдяки кому наш університет мав змогу приймати цю визначну особу».
На честь Левка Лук’яненка Сенат Альбертського університету придбав і подарував спеціальну колекцію книг та стародруків університетської бібліотеки — рідкісне двотомне зібрання журналу «Правда» з 1878 року — науково-політичного видання Товариства імені Шевченка з XIX століття, редагованого Володимиром Барвінським. Журнал виходив у Львові між 1867 та 1896 роками і був найголовнішим інтелектуальним органом для галичан-народників до 1880 року, коли його замінив журнал «Діло».
З Альберти в Британську Колумбію
Цікавою була зустріч з директором медичного інституту доктором Ридом та професором Гуком. Завдяки професорові Гуку, кільком українцям — знаним в Едмонтоні медикам — та доброзичливому ставленні директора медінституту Риду співпраця інституту з Україною почалася відразу після проголошення України незалежною державою.
Ознайомившись з рівнем української медицини, дійшли висновку, що вона відстає від світової приблизно на двадцять років. Це відставання особливо разюче в галузі діагностичної техніки. Наші медичні вузи, приймаючи молодь для навчання, викладають студентам те, що вже застаріло на 15–20 років. Реальна система медичної освіти перебуває у вчорашньому дні і навчає студентів того, що на Заході стало історією. Медики Едмонтона взялися допомагати українським медикам швидше підтягуватися до канадського рівня. Під час мого першого знайомства з професором Гуком та медінститутом мені розповіли про методи співпраці в перепідготовці нашого медперсоналу й ознайомлення його з канадською медичною технікою.
Петро Саварин, професор Альбертського університету. Едмонтон, 1993 р.
Зліва направо: президент Альбертського університету Пол Давенпорт, канцлер університету Санді Мактагарт, представниця Ради губернаторів університету Мері О’Ніл. В центрі — почесний доктор права Альбертського університету Левко Лук’яненко. Едмонтон, 1993 р.
Тепер пан Гук просив мене написати листа до міністра охорони здоров’я України про те, щоб міністерство організувало два семінари (один у Києві, другий у якомусь іншому великому місті) для обміну досвідом і щоб організатори обов’язково запросили стажистів виступити на семінарах. (Повернувшись з відрядження до Оттави, я мерщій спрямував такого листа до міністра охорони здоров’я України).
Брат професора медицини Гука Микола Гук, учений юрист, познайомився з Києво-Могилянською академією та її ректором паном Брюховецьким і домовився з ним про заснування в академії юридичного факультету, для чого взявся допомогти грішми й літературою.
Вирушаючи у відрядження до західних провінцій Альберти та Британської Колумбії, я вирішив обговорити питання купівлі житлового будинку для дипломатів посольства
