На землі кленового листу - Левко Лук'яненко

Ставлення людей до нас залежить від нашого ставлення до них, часто опосередковано — від нашого ставлення до цілого суспільства.

Без сумніву, важливіше захищати тривке, аніж хистке, тому в суперечках я волів захищати істину, а не друзів. І коли софістичний розум заплутувався в аргументах «за» і «проти», вчиняв за совістю (за вимогою людської моралі), бо з бігом часу співвідношення аргументів може змінитися, але моральне зло не міняється на добро, як і навпаки.

І завжди мав собі за правило: слід сьогодні чинити так, щоб не довелося виправляти зробленого, червоніючи, завтра, бо спокійне сумління — велике благо, що продовжує життя і робить його кращим.

Три речі допомогли мені не зламатися в неволі: безмежна любов до Вкраїни і така ж упевненість у справедливості боротьби за її свободу; віра в Бога і готовність нести свій хрест до кінця; душевна рівновага від згоди між совістю і ділами.

Гегель сказав: хто багато хоче, серйозно нічого не хоче. Я хотів у житті одного: самостійності України. Я щасливий чоловік, бо бачу ЇЇ такою. Леле, легкий смуток проходить душею: досягнувши перемоги, бачимо, що відроджувати Україну — важке завдання. Завдання це вже не моє, воно — новому поколінню.

А у вас свої важливі проблеми, що виникатимуть впродовж життя. Розв’язуючи їх, не забувайте примножувати в світі добрі почуття і шанувати інших альтруїстів!

Потім були ще виступи. Після церемонії присудження почесного доктора права і вручення свідоцтва довелося відповідати на запитання численної групи журналістів.

Після цього нас запросили на вечерю до садиби канцлера Мактагарта. Садиба знаходилася за містом, і, за нашими поняттями, її умовно можна б назвати дачею.

Пан Мактагарт — високий чоловік віком років 50-ти, з сивуватою борідкою. Світлі очі і спокійний голос. Уся його статура, вираз обличчя й мова випромінювали спокій, урівноваженість і доброту. Виявляється, він не отримує зарплатні в університеті і працює в ньому з любові до знань і розуміння необхідності їх поширювати. Він має задоволення, що допомагає університетові перетворювати молодь на кваліфікованих фахівців з широкими знаннями, що сприятиме прогресу людства. Я подумав: добре, що цей альтруїст знаходиться на очах молодих людей. У повчальних книжках вони читатимуть про таку чесноту, як служіння іншим людям. Приклад їхнього університетського канцлера підтвердить їм, що книжні слова — не мертва абстракція, а живе правило, якому слідують і в наш час.

До садиби приїхало кілька керівників університету, Саварин з дружиною, чотири новоспечених доктори й моя дружина.

Пан Мактагарт розповів, як він став заможним. Все дуже просто. Земля на околицях Едмонтона була зовсім дешева. Аналізуючи тенденції майбутнього розвитку місцевої економіки, він зрозумів, що Едмонтон розширюватиметься в цьому напрямку, отже, земля буде дорожчати. Він купив поле й ліс і трохи почекав. Його передбачення справдилися, і він дістав можливість здавати землю в оренду. На цьому й розбагатів.

Коли нас запросили до столу, ми підтримали тост канцлера за здоров’я і успіх нових докторів.

Я завів розмову з японцем — професором університету. Той розповідав, як після Другої світової війни нищівна поразка японців гнітюче вплинула на все їхнє суспільство, розвинулося почуття неповноцінності й безвиході. І як лідери нації, долаючи комплекси, розробили стратегічну програму виведення Японії з кризи. Вони висунули гасло: «Японія програла війну тому, що мало виробляла двигунів». З цього гасла вийшла програма індустріалізації Японії. Індустріалізація неможлива без освіти. І тоді сформулювали друге гасло: «Щоб не бути битими, необхідно освіту підняти на найвищий рівень». Конструктивні програми були зрозумілі кожному японцеві і стали джерелом натхнення для творчості всього народу. Народ засів за шкільні парти. Лідери нації розробили методики навчання, уперше в світі комп’ютеризували освіту і через комп’ютер зробили доступною для кожного учня й студента всю необхідну інформацію з будь-якої галузі знань. Стратегічний розрахунок був правильний: патріотично зорієнтоване молоде покоління, здобувши освіту на найвищому рівні, підніме Японію на найвищий індустріальний щабель.

Мій японський співрозмовник за фахом педагог. Про значення освіти для відродження нації говорив професійно й цікаво і радив орієнтувати уряд нової Української держави реформувати освіту, зробивши її предметом особливої уваги.

— Наше становище значно складніше, — сказав я. — Ви маєте патріотичний націоналістичний народ з високим почуттям національної гідності. Ви державний народ. Ваша війна проти Південно-Східної Азії походила не від комплексу меншовартості, а від надмірності національних амбіцій. Я син народу, що 340 років був під московською окупацією. І нам ще тільки належить стати державним народом і відчути в собі силу.

Ваше завдання після війни полягало в осягненні вершин технологічних знань національно свідомим народом. Наше завдання після здобуття незалежності — подолати комплекс меншовартості, відродити віру в свої сили та оволодіти технічними знаннями. Друге важливе, але перше завдання значно складніше і потребуватиме більше часу й енергії.

— Не шукайте виправдання, пане посол, вашої національної біди, а шукайте способів, як краще й швидше дати вашому народові патріотичну душу й передову освіту, — порадив доктор.

— Я думаю над цим. І водночас мені сумно, що японський уряд виділяє 1,2 млрд. доларів для Росії — цієї агресивної держави й окупанта японських островів, і не допомагає Україні.

— Це, — відповів японський професор, — уже інша тема.

— Так, — кажу, — інша. Проте наш народ швидше б проймався любов’ю до України, коли б бачив більшу до себе увагу з боку великих держав. Ігнорування України не сприяє цьому.

— В Японії ми мало знаємо про Україну. Їдьте до нас, поширюйте про себе інформацію. Я впевнений, що від самої української дипломатії значною мірою залежить ставлення нашої держави до вас.

Надворі смеркалось. Десь з верховіття високої ялини линуло біле м’яке електричне світло. Гравій на стежці тихо поскрипував під каблуками людей, що небавом попрямували до своїх авто. Мактагарт провів нас. Постояли хвильку. Ще раз подякували йому. А він дякував нам за те, що ми прийшли до нього на його запрошення. В його словах була така щирість і теплота, що можна б справді подумати, що не він нам, а ми йому зробили ласку, прийшовши сюди. Я підійшов до доктора Петра Саварина.

— Пане докторе, я знаю, що це вашими стараннями мене представили на докторат права. Щиро дякую вам.

— Пане Лук’яненко, я де міг, там і підносив українців. Україна — це її люди: підіймаючи українців, ми підіймаємо Україну.

— Перший українець з України, якому університет надав