Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

Залишитись одному в цьому світі — одне з головних нещасть людини. Більш виснажливе й руйнівне для душі важко знайти. Щоб залишатись людиною, потрібно любити.

Любов — це головний бар’єр, що не дає вийти за рамки людяності, і єдине, заради чого дійсно варто бути вільним.

А Свобода — це єдине, що у нас є від народження і що дійсно гідне боротьби.

* * *

Кінець вересня, у нас ювілей — нам вже втретє пообіцяли, що виведуть з оточення. Цього разу це була правда. До мене доходили чутки, що наш вихід був складною військовою операцією, яка розробляється на самому верху. Тому так довго. Ми провели тут півтора місяці. Організація виходу і саме просування демонстрували, що ця операція дійсно була непростою. Від Нижньої Кринки до Дебальцевого ми їхали, напевно, годин дев’ять, а то й довше. Відходячи, ми підірвали міст, утримання якого й було нашим бойовим завданням. Сам я цього моста в очі не бачив.

По дорозі я встиг потрапити в аварію, внаслідок якої ледь не втратив голову в прямому сенсі. Мені гарматою ледь не відірвало голову. Особливо запам’ятався абсолютний спокій, що взявся казна-звідки у той момент, коли гармата повільно здавлювала мою шию, яка застрягла між нею і люком механіка. Відчуття було для мене новим, і я не міг зрозуміти, подобається воно мені чи ні. Але довго я на цьому не зациклювався, головне, що всі залишились живими.

Напередодні виходу з оточення атмосфера в колективі була дуже неоднозначною. Тут загинуло стільки наших друзів, а ми просто залишаємо позиції і віддаємо їх противнику. Багато з нас були сильно засмучені. Деякі здорові дядьки, які завжди виглядали такими стриманими і серйозними, раптом ставали істеричками і ридали ридма. Думка про те, що все це було даремно, клубком стояла в горлі.

Але знову опинившись у Дебальцевому, ми все одно зітхнули з великим полегшенням. Командир подав мене на нагородження і, на мій подив, мене затвердили. Залишилося тільки дочекатись. Я згадав про те, як Чіга теж обіцяв подати мене на нагородження, але в той момент новина про його смерть вибила ці думки з моєї голови.

Перші два дні я просто спав. Постійно. Було таке враження, що моя нервова система нарешті розслабилась, і їй потрібно дуже багато часу, щоб відновитись. Я не був проти і з задоволенням піддавався втомі, а музика в навушниках мені допомагала в цій приємній справі.

Через тиждень всю нашу бригаду повернули в Дніпро на переформування підрозділів. На той момент наша частина мала найбільші втрати в людях і техніці. Рішення, звісно, правильне, але я, блядь, знову потрапив у свій штатний підрозділ.

У бригаді було недостатньо техніки, щоб забезпечити всі підрозділи, тому нам подарували нові БТР-4 «Буцефал».

Саме в цей час, у середині жовтня, у мене закінчився контракт, але я не звільнився, а залишився в армії. Я відчував відповідальність за те, що відбувається, і розумів, що мої знання ще можуть принести користь. Та й що мені робити на «гражданці»? У цьому болоті я навчився плавати. Тут я кров’ю і потом заробив собі такий-сякий авторитет і репутацію, а там я ніхто. Та й ставлення до війни серед населення неоднозначне. У мирних містах багато хто з радістю назве мене фашистом так само, як і на території, підконтрольній російським бойовикам і колабораціоністам.

З жовтня по лютий ми сиділи у бригаді й займались дурницями, чекали, доки наших механіків, хто мав водійські права, навчать управляти новими БТРами. У мене прав не було, тому я перекваліфікувався у старші стрілки. Я не був проти, навіть навпаки — дуже радий. Колісна техніка не викликали у мене тих емоцій, які давала гусенична. Не було в цих «Буцефалах» ніякого драйву, рок-н-ролу в них не вистачало. Мене втішала чутка, яка ширилась по бригаді, що у нас сформують танкову роту. Ось на танк я би сів… На жаль, я їх так і не побачив.

До січня я рідко з’являвся в бригаді. В основному проводив час у Києві з дівчиною. Я почав дуже серйозно сприймати наші стосунки і потай вирішив для себе, що цієї весни звільнюсь і покличу її заміж. Я був впевнений, що ось ще трохи, і я зможу піти. Мені здавалось, що так буде правильно. Мені критично була потрібна рідна людина поруч. У моїй голові творився абсолютний бардак, і мені було складно впоратись з ним самотужки. Мене переслідував страх, що можу не витримати тих випробувань, які підкидає мені доля. Я вірив, що сімейний затишок допоможе мені знайти гармонію між мною і тими думками та досвідом, що я придбав.

Я виростав у більш-менш нормальних умовах. Виховувався, навчався, звикав до стереотипів упродовж усього цивільного життя. На моїх очах нікого не розривало на шматки, ніхто не згорав заживо, не вмирали діти. Я звик жити у відносно мирній, стереотипній обстановці. Ці стереотипи, або як їх ще можна назвати — інструкції, допомагали мені жити в суспільстві. Завдяки їм я розумів, як ставитись до тих чи інших людей, ситуацій, релігії, Бога, батьків, як реагувати на якісь події, взагалі до всього, чим керувався в цивільному житті. В інструкціях, у принципі, немає нічого поганого… доки я не усвідомив, що вони не універсальні, а Всесвіт рухається зовсім за іншими законами. Тепер в мені боролися два мене. Один — хлопчик з маленького містечка, що вірить у паралельно-перпендикулярний світ, де все рухається по рейках, а твоє завдання вчасно застрибнути в потрібний потяг. Другий — я, що пройшов війну, який усвідомив, що світ — це впорядкований хаос, де всьому є місце і все для чогось потрібне, навіть огидне, погане чи хворобливе. Через цю роздвоєність у мене й виникли проблеми у свідомості.

Мій світ існував виключно в рамках отриманих в дитинстві інструкцій. Але на війні я потрапив в умови, де всі ці правила абсолютно не працюють, і моя, сформована упродовж всього життя, картина світу зруйнувалася, як картковий будиночок. Моя свідомість вже не знала, як сприймати інших людей, ситуації, батьків і все, що відбувалося навколо. І від цього я божеволів. Тепер моє завдання — скласти цей будиночок знову. Сформувати нову картину світу і правильно вставити в неї свій новий досвід.

* * *

— Алло, — відповів я на дзвінок.

— Здарова,