Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

— Я не знаю.

— Мабуть, даремно я покидьків постійно порівнюю з собаками. Що поганого в цих тваринах? Чудесні створіння. У мене, до речі, з дванадцяти років шрам на руці від ікла вовкодава. Але я не гнівався на пса за те, що він мене вкусив. Я був сам винним, тому що я розумніший. Знаєш, може, з такою ж логікою і до людей підходити? Якщо людина робить зле іншим людям — просто пожаліти її. Я не знаю. Це складно. Ти хотів би повернути час назад?

— Дуже.

— А ось я ні. Ні про що не жалкую і не хочу повертати час назад. Нащо мені втрачати досвід, який я так важко здобув. Я здобував його кров’ю, потом, сльозами… у прямому сенсі цих слів. Можливо, якби я опинився у твоїй ситуації, я б думав інакше, — я зробив паузу і задумавсь. — А знаєш… Тримай, — я протягнув йому свій ніж рукояткою до нього. Все за правилами етикету.

Він подивився на ніж, потім на мене.

— Друже, я не боюсь померти. А ти?

Його очі дивились то на ніж, то на мене.

— Як хочеш, — я забрав від нього ніж і знову спрямував погляд на зорі. — Я стільки запитань тобі поставив… чи все ж таки я поставив їх собі? І не знаю жодної відповіді. Всі відповіді є лише у дурнів. Сподіваюсь, що я не дурень.

До війни я давав хабарі. Практично за кожну свою відпустку мені доводилось підкидати грошей. І знаєш, ненавиджу себе за це. Через це… та і не тільки… відчуваю свою провину за те, що відбувається. Як ти вважаєш, скільки ти коштуєш? — я зробив паузу.

— Я не маю грошей.

— Я не пропоную тобі відкупитись. Ти або помреш сьогодні вночі, або завтра зранку тебе повезуть у штаб бригади на допит. Гіпотетично: яка твоя ціна?

— Я не розумію.

— Ну, за яку суму ти був би готовий… не знаю… зробити щось принизливе, негідне.

— Я не хочу.

— Чого ти не хочеш?

— Не хочу помирати.

— Розумію тебе. Я не боюся смерті, але помирати теж не хочу. Жити класно. Щодо ціни… Я для себе виробив таке правило: людина коштує рівно стільки, скільки готова вкрасти. Ось узяв хтось хабар на мільйон гривень, значить його ціна мільйон. Про тих, хто готовий продатися за менше, я взагалі мовчу. Хоча… різниця між ними досить умовна. А ось якщо ти ні за які гроші не готовий продатися, значить, ти безцінний. Хороша теза. Я записав її собі у блокнот. Дай відповідь мені: ти вважаєш себе чесною людиною?

— Ні.

— Півтора місяці тому я приїхав у відпустку додому на пару днів і зустрів одного дядька. Місцевого алкоголіка, який мешкає зі своєю матір’ю. Йому вже років сорок, мабуть. Але з ним не так все просто. Він з народження дурник. При пологах йому лікар там щось пошкодив, коли витягав його щипцями. Його свідомість тягне років на чотирнадцять, можливо, менше. Так от, він попросив у мене кілька гривень. Я вирішив, що якщо на їжу, дам йому полтиник. Запитав: «Навіщо?». Каже: «На горілку». Подумав і дав йому п’ять гривень за чесність. Я ціную в людях чесність і зневажаю слабкість. Колись одна людина виявила слабкість перед своїми колегами і зробила мені цим дуже болісно. У тебе є батько?

— Немає.

— У мене теж.

— А Мама?

— Є.

— У мене теж. Вона постійно телефонує мені й запитує, як у мене справи, а я завжди відповідаю: «Все добре». Знаєш, за минулі півроку я дуже правдиво навчився говорити ці два слова. Мені дуже соромно за те, як я розмовляю з Мамою. Щоразу, коли вона намагається витягнути мене на якусь розмову, я починаю нервуватись і врешті-решт підвищую голос і кричу в слухавку. Не знаю, чому так, нічого не можу з собою подіяти. Нещодавно Мама сказала: «Ну, нічого. Покричи — покричи, я хоча б почую, що у тебе все добре». Вона промовила це так добродушно, як жарт. Мені стало значно легше від того, що вона розуміє, що я не зі зла. Розумієш? Вона запитує мене, як погода, а я згадую «Град» і всі події, пов’язані з обстрілами. Тяжко розмовляти. Ти хороший співрозмовник. Мені вже дуже давно потрібно було виговоритися. Ти мені дуже допоміг, чесно. Але мені здається, що речі, про які я тобі тут розповів, суперечать одні одним. Значить, мені ще належить знайти золоту середину, — я подивився на годинник. — Давай, дружочок, лягай.

— Тобто?

— Лягай, як лежав. Буду тебе зв’язувати. Час мого чергування доходить кінця, буду тебе цілим і неушкодженим передавати наступному бадігарду, — він ліг, я почав його зв’язувати і після невеликої паузи додав. — Раніше я думав, що в цьому місці я опускаюсь до основних інстинктів, але тепер розумію, що тут я не потураю примітивним бажанням, тут розкривається глибинне «Я», я бачу, ким є насправді.

Я його зв’язав, заліз у машину, дістав свій старий літній спальник і кинув на полоненого.

Коли я прокинувся зранку, Низького вже повезли.

Через тиждень до мене дійшли чутки, що його пристрелили і скинули в шахту. «Цікаво, якби він знав, що з ним трапиться, він взяв би мій ніж?» — запитав я сам себе.

* * *

Коли сидиш довгий час на одному місці і кожен день тебе посипають з арти, дах потроху, але впевнено, їде. У полі, де була наша позиція, весь час дув вітер. Постійний низький, глухий шум вітру. Мені здавалося, що від нього я зійду з глузду швидше, ніж від чогось іншого. І дах зривало не у мене одного.

Якось я прокинувся в машині від звуку стрільби. Підскочив і почав дивитись у триплекс, оцінюючи обстановку. Нічого не зрозумів, довелось вилазити з люка. І тут я побачив, як один з наших з надривистими криками шмаляє вгору за вітром з періодичними метафорами, що підкреслювали, як він все тут «любить і обожнює». Пізніше у нього з’явилися послідовники, які, крім пострілів в порожнечу, додумалися ще й гранати кидати туди ж. Утворилась ціла секта вітроненависників. Хоча в тому антуражі це не виглядало чимось незвичайним.

* * *

З деким із місцевих у нас були чудові відносини. Майже за місяць, що ми тут провели, Булю навіть встигли посватати. А одна сім'я, залишаючи село, віддала нам ключі від будинку: «Хлопчики, догляньте за курочками, будь ласка». Ми погодилися