Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

— Нуууу, добре, — невпевнено простягнув згорток Командиру.

— А що там? — запитав Командир, взявши пакет.

— Чай, — гості дещо заметушились і почали розвертатися, щоб піти.

— Чай? Зачекай. Мені ж треба перевірити, щоб мені потім не закинули, що вкрав.

Командир відкрив пакет, понюхав, посміхнувся.

— Чай?

Командир зненацька наблизився до низького і вдарив ногою по стегну так, що той аж сів. Після того вдарив ногою по голові — і той упав. Нічого собі поворот. Все навколо почало мерехтіти і рухатись, як уві сні. Я поняття не мав, що відбувається, і зробив те, що в ту мить мені здалося єдино правильним, перевів погляд на другого, який був вищим, та вдарив його кулаком у живіт, він видав глухий стогін, я добавив по ногах якнайнижче, щоб він упав. І він упав. Наступив ногою йому на обличчя і крикнув:

— На живіт перевернувся!

Забрав ногу, він перевернувся, потім знову наступив ногою йому на спину.

— Лежати!

— Хлопці, я не з ним! Я нічого не знаю! Я просто привів його!

— Рота закрий!

А тим часом за спиною в мене розгорталася подібна сцена, сповнена криків, матів та ударів. А я все ще не розумів, що відбувається. Зненацька підбіг боєць, який перебував увесь цей час неподалік, і доки Низький сидів на дупі, вдарив його зі всієї сили ногою по фейсу так, що я почув хрускіт. Потім він узяв автомат і направив на Низького, щось голосно кричав матом. Очевидно, солдат намагався щось дохідливо пояснити, але було помітно, що Низький уже погано сприймав, що відбувається. Мій товариш по службі відвів дуло автомата дещо вбік від голови тіла, що вже мало що розуміло, і почав стріляти. Вже навіть ротний почав кричати йому, щоб той заспокоївся. Але він не заспокоювався. Я вибачаюсь, звичайно, але це вже якийсь пиздець… що відбувається? Але я мовчав.

Я зосередився на двох речах: руках розпластаної піді мною людини, яка була прикута до землі моєю ногою, що стояла на її спині, і на дурдомі, що розгортався на п’ятачку три на три метри. У центрі п’ятачка на землі сидів Низький. Його опущена голова намагалася щось сказати, але боєць, що стояв поруч із ним, кричав так, що я нічого не чув. Зате добре чув, як він хрюкає, намагаючись дихати.

Нервовий тик скривив м’язи обличчя. Я вже чув цей звук. Так хрюкали мої друзі всього лише три тижні тому, коли я переносив їхні тіла. Все буває вперше. І три тижні тому я вперше в житті збирав своїх друзів після того, як випав «Град». Вперше… тому я не знав, що вони були просто «живими трупами», що хрюкали: до вечора ніхто з них не дожив.

Істеричний боєць заспокоївся. Точніше, його заспокоїли. Низький припідняв голову і мені стало його шкода. Очевидно, що був зламаний ніс і його рот заливало кров’ю, тому він не міг нормально дихати і видавав тихі звуки. Я бачив, як ротний схилився над ним і почав про щось з ним говорити.

Здрастє, а я? Про мене і Високого всі забули. Може, дарма я його в живіт та ще й чоботом на морду, незручно якось… Таааак, солдат, зібрався! Нічого не дарма — діяв за ситуацією. Я голосно запитав:

— Що з ним робити?!

Командир підійшов, присів біля голови Високого і звернувся до нього:

— Що з тобою робити?

— Він просто попросив привести його до вас! — дуже перелякано відповів Високий. — Я не знав, що він приніс! Я не з ним! — швидко додав.

— У тебе ж сім’я… що ти робиш, дебіл?

— Я не з ним! Я просто привів! Я не знаю, що в пакеті!

— Так, дивись, якщо надумаєш поїхати із села, знайдем і… — Командир зробив багатообіцяючу звірячу гримасу. — Просто не роби цього, добре?

— Я нікуди не поїду!

— Це добре. Повзи в бік села, доки я не передумав, — Командир перевів погляд на мене. — Простеж.

Ротний вернувся до розмови з Низьким. Я не чув, про що вони говорили, оскільки чітко виконував наказ: простежував. Високий почав повзти. Кожні два метри він робив зупинку і важко дихав.

— Ти що, дурень? — запитав я. — Повзи звідси, бігом!

— Я перехворів на сухоти, — промовив він, важко дихаючи і кашляючи. Що сказати на це? Правильно, нічого — просто повільно йду поруч з ним. Почав вловлювати легкий адреналіновий відходняк і мене потягнуло на моралізаторство.

— Якого милого твої діти постійно замурзані? — раптом запитав я.

Мовчить.

— Що за батько такий, що приводиш до нас свою сім’ю жерти просити, а від самого вічно водярою тхне? Якби не твої діти, ми б тебе давно на хуй послали. І взагалі, якого хєра ти досі сім’ю не вивіз? У тебе ж дах «Градом» знесло. Пощастило, що всі живими лишились, але ти, мабуть, думаєш, що другий раз не прилетить? Про дітей своїх подумай, дебіл. А у тебе їх аж четверо.

Мовчить і все ще повзе по пару метрів з довгими паузами. Ми вже відійшли на віддаль, з якої було важко розібрати, що відбувається біля машини.

— Встань. — сказав я. — Встань! — голосніше і злісно повторив Високому.

Він встав.

— Біжи звідси.

Він поглянув на мене, глибоко дихаючи і хриплячи, як кіт, що відхаркує шерсть. Потім розвернувся і побіг. Це виглядало смішно. Руки бовтались, як шланги, та й біг він з такою швидкістю, як я швидко ходжу. Ймовірно, дійсно важко дихати. Цей біг колишнього сухотника нагадав мені про абсурдність ситуації та про те, що я досі не знаю, що відбувається. Спокійним кроком я почав повертатись до машини. Підійшовши ближче, побачив, що Низький лежить фейсом у землю, а над ним Фріц зв’язує руки. Не інакше, як у цьому пакеті був план замаху на Президента. Двоє його підняли, і Командир звернувся до них:

— Ведіть його на КП батальйону, як будете підходити, наберіть мене.

— Слухаюсь, Командире, — з посмішкою відповів один із солдатів.

Так, настав час моїх запитань:

— Вашу мать! Мені взагалі планує хтось пояснити, що тут відбулось і що було в цьому грьобаному пакеті?

— Це він намагався з нами відносини налагодити. — Командир недобре посміхнувся. Після паузи: — Друже, це він зливав наші позиції. — Командир протягнув мені замурзаний блокнот. — Ось подивись блокнот, знайшли у нього. Тут схематична карта наших колишніх позицій та імена зв’язкових сєпарів.

Десь всередині мене обірвався зв’язок із мозком. Кожен орган почав жити сам по собі. Очі, як у кінотеатрі, почали прокручувати картини з розірваними тілами хлопців, яких я знав. Ось