Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

Відчув, як пальці на моїх руках почали трястись. Я негайно стиснув їх у кулаки і стиснув так, що нігті почали врізатися в долоню. До горла підступив клубок. Відчув, як починають мокріти очі. Моргнув, по щоці ковзнула одна сльоза і зупинилася, дійшовши до бороди. Схопив однією рукою автомат, що висів на спині, і поклав його на ящик. Я розумів, що він мені не потрібен.

Ноги швидко понесли мене у напрямку караульних, які віддалялися. Не моргаючи, я дивився прямо на них. Права рука на ходу розстебнула піхви і міцно стиснула рукоятку ножа. Мозок гарячково намагався отямитись, але адекватні думки повністю заступила картина того, що я мав намір зробити…

Я вже майже біг. Права рука міцно стискала рукоятку ножа, що був уже в розстебнутих піхвах, і ніщо не заважало клинку вискочити і слухняно спрямуватися туди, куди його планували спрямувати мої емоції.

— Стій! — гукнув до мене Командир, але я не чув нічого навколо, окрім своїх думок. Чи точніше буде — думки. Однієї. Яка заступила увесь простір.

— Зачекайте, — я озвався до солдат максимально спокійно.

Вони почули і пригальмували. Не зупиняючись, обійшов солдата праворуч і став перед Низьким. Місячного сяйва було цілком достатньо, щоб роздивитись його з такої віддалі. Його гострий ніс став більшим, і набряки вже пішли під очі, а частина обличчя нижче носа була забруднена кров’ю. Він тяжко дихав і дивився на мене.

Переді мною тепер стояв не незнайомець із незрозумілим пакетом, а вбивця моїх друзів, якого я ненавиджу кожною клітиною свого тіла. Навіть гірше вбивці. Цей щур був упевнений, що зможе безкарно зливати наші позиції, чудово розуміючи, що нас будуть убивати. Весь мій біль перетворився на злість, і я відчув задоволення від того, як зручно ніж сидить у руці. Я дивився в його очі й розумів, що зараз його вб’ю. Ось прямо зараз застромлю в нього ніж, потім спокійно його вийму, розвернуся і спокійно піду. Так, друже, ти дуже змінився за останні місяці. Я нічого не відчував, окрім люті. Ні збудження, ні страху. Просто це потрібно було зробити. Як роботу, як викопати ямку, коли приїжджаєш на нову позицію. Просто потрібно і все.

Моя ліва рука злетіла і схопила його за горло. Вираз його обличчя змінився. Мені здалося, що до цієї миті його обличчя виражало переляк, але тепер воно було перекошене від жаху. Хлопці відсахнулись, але нічого не зробили, вони просто стежили за тим, що відбувається. Я на них не дивився, але думав, що кожен з них у глибині душі мріяв зробити те саме…

…Спасибі тобі, Командире…

— Друже, відпусти його, — спокійний голос ротного. Його рука лягла на моє праве передпліччя, він бачив, що я тримаю ніж за рукоятку. Мені чомусь стало ще болячіше на душі. Клубок знову підступив мені до горла, а очі стали вологими. І ось тут мені стало страшно. Страшно від власних думок. Я заморгав і подивився на Командира.

— Я вже доповів комбату, що до нього ведуть полоненого. Він має туди дійти.

Тверезі слова Командира, як вітром, здули туман із моєї голови. І я почав заспокоюватись. Я відпустив горло щура. Бачачи, що я розслабився, Командир негайно наказав, щоб бійці йшли далі.

— Звідки Ви знали, хто він? — майже прошепотів я.

— Нам його злили інші місцеві. Сказали, що він постійно ходить до сєпарів. А паралельно ще й травкою торгує в селі. Його знайти не змогли, тому через місцевого Буля замовив у нього траву.

— А блокнот?

— Блокнот ми випадково знайшли. Схоже, цей «полупокер» постійно його з собою носить.

Дещо помовчавши, я пробурмотів:

— Піду перекушу. Вам відкрити консерву?

— Ні, дякую. Ти заспокоївся?

— А я й не нервував, — промовив я посміхнувшись.

Так ось чому той солдат, як оскаженілий, накинувся на Низького. Просто він знав, хто це, а я — ні.

Добре, похаваю в гордій самотині. У нас було кілька банок консервів на чорний день, але мені негайно потрібно було щось вкинути в себе прямо зараз. Поліз рукою в кишеню, щоб подивитись на телефоні час, і зачепив рукоятку ножа, про який я зовсім забув. Він був наполовину вийнятим. Дивно… не пам’ятаю, щоб висовував його. Засунув назад і заклацнув кнопку на піхвах. Прийшовши до машини, взяв із мішка банку, дістав ніж, різким ударом увіткнув клинок у кришку, пиляючими рухами відрізав кришку по обідку банки, нирнув всередину ножем, дістав шматок риби і почав їсти з ножа.

Я часто дорікав своїм товаришам по службі за купівлю дорогих бойових ножів. З моєї точки зору, це просто понт. «Максимальне застосування ножа на фронті, — казав я, — це порізати хліб з ковбаскою і відкрити банку». «Хмм… у принципі, я був правий», — я посміхнувся і наколов на ніж ще один шматочок риби.

За годину Низького привели назад. Я зробив вигляд, що мені все абсолютно байдуже. Дістав телефон, зателефонував дівчині й захоплено розмовляв з нею про наше чарівне майбутнє. Говорив я розгублено, мої думки насправді були зайняті абсолютно іншим. Чимось страшним, але заманливим, тим, що має заспокоїти мою жагу помсти і принести мені спокій.

Його зв’язали, кинули в окоп. Я закінчив розмову і з підкреслено байдужим виглядом підійшов до компанії, що стояла біля окопу. На мене звернули увагу:

— О котрій годині ти чергуєш?

— Сьогодні з дванадцятої до третьої ночі.

— Наглядай вночі ще й за цим, щоб не втік.

— А навіщо його взагалі привели знову?

— Комбат так наказав. Завтра зранку приїдуть розвідники, заберуть його.

— Добре. Пригляну.

«Мабуть, це знак, — думав я. — Доля знову дає його мені в руки. І вночі всі будуть спати».

О дванадцятій ночі я заступив на чергування. Низький все ще був у шанці, лежав животом на землі зі зв’язаними руками й ногами. Автомат я залишив на машині, стрибнув у шанець, розв’язав вузли на руках та ногах Низького, дістав ніж і сів поруч. Навколо панувала тиша. Навіть цвіркунів не було чути. Та й звідки їм тут взятись, якщо в радіусі кількох десятків метрів вся трава була випалена.

— Як ти вважаєш, чи є у світі справедливість? — запитав я в Низького, закинувши голову вгору і роздивляючись зорі.

— Я не порушував закон, — прохрипів Низький.

— Може, й