Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
У центрі фотографії я нарахував п’ять довгих дерев’яних столів, кожен з яких мав дев’ять або десять місць. Британська група обвинувачення сиділа за другим столом з лівого боку. Там був Девід Максвелл Файф, який сидить зліва від радянського прокурора, що стоїть за кафедрою і звертається до суддів, які не потрапили в кадр зліва. Лаутерпахта видно в кінці того самого столу, він склав руки під підборіддям, зосереджений, замислений. Він дивиться на підсудних і від Франка його відділяє лише кілька столів і стільців.
Того дня Франк мав багато переживань. «Написала Бріґіт», — сказав він Альфреду Розенбергу і Бальдуру фон Шираху, колишньому ґауляйтеру Відня, який контролював проведення депортації Мальке Бухгольц і шістдесяти п’яти тисяч інших віденських євреїв у Терезієнштадт. Вона розповіла чоловікові, що Нікласа та інших дітей відправили на вулицю просити хліба.
— Скажіть мені, Розенберже, чи необхідні були усі ці руйнування і усе це горе? — спитав Франк. — Який сенс усієї цієї расової політики?{498}
Бальдур фон Ширах почув, як Розенберг пояснював, що він не очікував, що модель його расової політики призведе до масових убивств і війни: «Я лише шукав мирного вирішення».
118
Франк відповідав на звинувачення на другий день, у присутності Лаутерпахта. Як і всі інші обвинувачені, він мав два варіанти: «винен» або «невинен». П’ятеро відповідачів, які виступали перед ним, обрали «невинен».
Палац правосуддя, Нюрнберг, 20 листопада 1945 р.
«Ганс Франк», — округлим, хрипким голосом оголосив лорд-суддя Лоуренс, закликавши німецького юриста встати для свідчень. Марту Ґелхорн, американську воєнну кореспондентку, яка була того дня у суді, вразило «дешеве личко»{499} Франка, «маленький гострий носик», обрамлений рожевими щічками, і «чорне лискуче волосся». «На його обличчі тихенько склався вичікувальний вираз, як у кельнера в порожньому ресторані», — подумала вона, порівнюючи спокій Франка з посмикуванням божевільного Рудольфа Гесса.
Темні окуляри Франка не дозволяли навколишньому світові зазирнути до його очей, в яких, мабуть, можна було б побачити щось схоже на емоції. Він мав достатньо часу, щоб зважити усі «за» і «проти» обох варіантів і обміркувати можливості, які дають прокурорам тридцять вісім викривальних томів його щоденників. Якщо він думав про вираз хоч якоїсь відповідальності, а було б достатньо тільки трошки, щоб вирізнитися від інших підсудних, він не збирався цього показувати.
«Я не визнаю себе винним».{500} Він оголосив це цілеспрямовано і знову всівся на своє невблаганне місце. Я знайшов фотографію: ліва рука у рукавичці на бильцях лави підсудних, піджак охайно застебнутий, він стоїть прямо і гордо, рішуче дивиться перед собою на суддів, як зауважив якийсь допитливий адвокат захисту.
«Я не визнаю себе винним», Ганс Франк, 21 листопада 1945 р.
Жоден із обвинувачених не обрав варіанту «винен». Хоч загалом вони поводилися добре, все ж один інцидент було спровоковано Герінгом, який зненацька підвівся зі свого місця і звернувся до трибуналу. Зробив це лише для того, щоб лорд-суддя Лоуренс зреагував негайно і твердо. Сісти, нічого не говорити. Герінг не опирався. Це був момент висвітлення беззвучної зміни влади. Натомість Роберта Джексона було запрошено представити версію обвинувачення.
Упродовж наступної години Джексон говорив слова, які зробили його відомим на весь світ. Лаутерпахт сидів відразу за колегою, яким захоплювався, спостерігаючи, як той робить кілька кроків до дерев’яної кафедри, на якій Джексон акуратно розклав свої папери і ручку. Зі свого місця, за рядами адвокатів німецького захисту, які пильно дивилися на американця, Франк міг вивчати характерні риси головного архітектора обвинувачення.
«Привілей відкривати перший в історії судовий процес щодо злочинів проти миру у світі накладає серйозну відповідальність»{501}, — Джексон добирав слова з обережністю, наголошуючи на їхній важливості. Він говорив про великодушність переможців і про відповідальність переможених, про навмисне, страшне, руйнівне зло, яке має бути засуджено і покарано. Цивілізація не подарує ігнорування цього зла, яке не повинно повторитися. «Те, що чотири великих держави, окрилені перемогою і вжалені ранами, утримуються від помсти і добровільно віддають вирішення долі своїх полонених ворогів суду, є однією з найсуттєвіших данин, яку Сила коли-небудь складала розуму».{502}
Джексон говорив спокійно і неквапливо, вловивши неповторну напруженість цієї довгої миті у судовій залі, ще більше посилив її і запропонував практичний шлях просування вперед. Так, цей трибунал був «новаторським і експериментальним», визнав він, створеним для того, аби «використати міжнародне право для протистояння величезній загрозі». Все ж він має бути практичним, а не відстоювати незрозумілі юридичні теорії, і, безперечно, цей суд не призначений для «покарання дрібних злочинів маленькими людьми». Підсудними були люди, в чиїх руках була велика влада, яку вони використали «для втілення страшного зла, і немає такого дому у світі, яке б воно не зачепило».
Джексон говорив про «тевтонську старанність» підсудних, їхню схильність письмово фіксувати усі свої дії. Він описав ставлення до національних меншин і євреїв, «холоднокровні масові вбивства безлічі людських істот» і вчинення «злочинів проти людяності». Це були ті ідеї, які він обговорював з Лаутерпахтом у 1941 році у Нью-Йорку, а потім знову — через чотири роки у садку на Кранмер-роуд. Це були ті теми, які він піднімав у вересні 1941 року в Індіанаполісі, коли Лемкін почув його заклик до запровадження «панування закону», аби подолати міжнародне безправ’я.
Далі Джексон звернув увагу на особу Ганса Франка, який, здається, пожвавішав, почувши своє ім’я. «Юрист за фахом, з соромом кажу я, — промовив Джексон, — і той, хто допомагав розробляти Нюрнберзькі расові закони». Джексон пред’явив щоденники Франка, цитуючи його щоденні записи особистих роздумів і публічних виступів. Це була перша ознака центральної ролі,
