Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
Штайнер припускав — «внаслідок непорозуміння» — що Леона переповнювали «гнів і ворожість», якщо він покинув Відень «з твердим наміром покинути зовсім нещодавно облаштований дім назавжди». Рішення поїхати було прийнято в світлі «дисгармонії» і «прикрих конфліктів» у молодому подружжі. Це було результатом Ритиних «нестерпних крайнощів» (додаткових пояснень не надається) і її «недоліків» (без жодних подробиць).
Отже, з цього листа було зрозуміло, що від’їзд Леона відбувався під час сильного конфлікту з Ритою, і, мабуть, через нього. Природу цього конфлікту вказано не було. Тому гер Штайнер розповів про свої зусилля застосувати у даній ситуації «усі методи психоаналізу», якими він міг послуговуватися, і прагнення не залишити «жодних нерозв’язаних проблем». Він пояснив, що, як і Леон, мав чимало звинуваченнь на адресу Рити («а вона справді на них заслуговувала!») і врешті його праця «закінчилася вдало». Попри Леонові зневажливі нападки, Рита врешті-решт «визнала свої недоліки», що відчинило двері до «повного опритомнення».
Досягнути хоча б цього вдалося не без істотних труднощів, додав Штайнер, зважаючи на «дуже нездорову ситуацію», яка склалася у цій сім’ї. Він писав, що «зовнішній і потенційно шкідливий вплив — визнаний обома сторонами — викликав прикрі конфлікти», ситуацію «дисгармонії», що загрожувала стати «непримиренно ворожою».
Штайнер повідомив, що таки досягнув, спираючись на те, що йому вдалося виявити: на те, що було прихованим, а саме — на «глибоку любов» Леона до своєї дружини і «до милої дитини, що стоїть самотою». Вочевидь йшлося про мою матір, якій тоді було всього кілька місяців. Штайнер пророкував, що Леон сумуватиме за ними обома, за тими, кого він «так сильно» любив. Рита прагнутиме «бути з вами», передбачав він, відчувши «пробудження почуття любові», що відбилося в одному реченні останнього листа від Леона. Озброївшись цим проявом ніжності, Штайнер спробував підготувати Риту — «яку теж переповнювали пробуджені почуття любові» — до щасливого подружнього майбутнього. В кінці він підписався, висловивши надію на те, що Леонова «тверда віра в Бога» допоможе обом подолати усі перешкоди, що неминуче з’являтимуться на їхньому шляху у «новому світі». Про життя у Відні поза сім’єю, прихід німців і нові закони гер Штайнер не мав що сказати.
Лист від Леона Штайнера Леонові Бухгольцу, 6 лютого 1939 р.
112
Щось сталося, були «прикрі конфлікти», тож Леон поїхав геть. Що це могло бути — з цього своєрідного, вигадливого виправдального листа годі було зрозуміти. Догідливі слова Штайнера були зашифровані, обтяжені двозначністю, їх можна було розтлумачити по-різному. Інґе Тротт спитала, чи цікаво мені, що вона думає щодо цього листа. Так, мені було цікаво. Вона висловила думку, що цей лист, можливо, був спробою звернути увагу на те, що постало питання про батьківство дитини, «дитини, що стоїть самотою». «Це був дивний вислів», — сказала Інґе. Те, які слова було вжито, наштовхнуло її на таку думку. Інґе усвідомлювала, що в ті дні подібна інформація — що дитина могла мати іншого батька — не була темою, про яку можна говорити відкрито.
Я ще раз передивився той лист з нашою сусідкою німкенею, яка довела переклад до ладу. Вона погодилася з Інґе, що вислів «дитина, що стоїть самотою» є «заплутаним», і, безумовно, неоднозначним. Однак вона не погоджувалася, що обов’язково йдеться про питання батьківства. Вчитель німецької зі школи мого сина теж прочитав того листа. Він схилявся радше до думки моєї сусідки, аніж до припущення Інґе, але власного тлумачення запропонувати не захотів.
Ще один сусід, письменник-романіст, який нещодавно отримав нагороду Ґете за досягнення у вивченні німецької мови, висловив нову думку. «Справді дивно», — написав він у рукописному листі, якого поклав нам під вхідні двері. Можливо, термін «Seelenarzt» є дещо «зневажливим» або навіть «самоіронічним». Стиль листа підштовхнув його до висновку, що гер Штайнер вочевидь був «напівінтелектуалом» або просто «гнітючим і нещирим» у своїх словах. Що він насправді мав на увазі — пишучи з якимсь мстивим тріумфом — було неясно. «У мене є відчуття, що він намагається втовкмачити це геру Бухгольцу, але гера Б. з нами немає, то що ж він втовкмачує?». Цей сусід порадив показати листа фахівцеві з німецької лінгвістики. Я знайшов двох, і, не в змозі вибрати, до кого з них звернутися, надіслав листа обом.
Лінгвіст № 1 сказав, що лист є «дивним», з граматичними помилками, незавершеними реченнями, купою пунктуаційних помилок. «Здається, що Геру Штайнеру «бракує мови», — сказав він, і пішов ще на крок далі, висунувши специфічне припущення: «Видається, що автор тексту страждає на легку форму афазії Верніке — це розлад мовлення, який виникає через ураження лівої півкулі головного мозку. Або ж гер Штайнер просто був змушений написати цього листа під дуже сильним тиском — зрештою, часи у Відні були важкими — і думки великими брилами «поспіхом було кинуто на папір». «Я не бачу тут жодного підтексту щодо походження дитини, — підсумував цей лінгвіст, — окрім проблем у родині, під час яких батько дитини покинув сім’ю».
Лінгвіст № 2 був трохи ґречнішим щодо гера Штайнера. Спершу він подумав, що згадані у листі дружина і дитина насправді є однією особою, особою «з двома сторонами особистості». Потім він показав листа своїй дружині, яка не погодилася з ним («Вона, звичайно, має більше досвіду у розумінні підтексту», — пояснив консультант). Його дружина поділяла внутрішнє чуття Інґе Тротт, що вираз «дитина, що стоїть самотою» було використано умисно з підтекстом, що він може означати, що батько був персоною «невідомою», або що гер Штайнер просто не «хотів викрити себе».
Ці думки не були переконливими. Вони висували припущення, але все обмежувалося лише тим, що Леон поїхав з Відня під час напруження у стосунках і різкого конфлікту. Суперечки подружжя могли бути (а могли і не бути) пов’язаними з питанням щодо батьківства дитини.
Те, що Леон міг не бути моїм біологічним дідусем,
