Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
113
Я розмірковував над цим впродовж кількох тижнів, вагаючись, що робити далі. Цей процес перервав е-мейл від Сандри Зейлер з Лонг-Айленда. Вона теж думала про свого дідуся Еміля Лінденфельда, про віденські фотографії Рити та Еміля Лінденфельда, зроблені 1941 року у садку. Вона поговорила про це з подругою; з’явилося нове припущення.
«Цілком логічно, що між ними могло щось бути», — написала вона. Як і Рита, Еміль Лінденфельд, коли його дружина і дочка у 1939 році поїхали, вирішив залишитися у Відні. Вони обоє були у Відні самі, без свого подружнього партнера і дитини. Минуло три роки, тоді Рита поїхала теж. Після війни Еміль був один; він поїхав шукати Риту.
«Ця думка крутилася мені в голові увесь день», — писала Сандра.
Коли ми з Сандрою кілька місяців тому сиділи у її вітальні і відклеювали фотографії від сторінок Емілевого альбому, виникла ідея зробити аналіз ДНК, «щоб знати напевне». Ідея здалася нам зрадницькою і ми її відкинули. Однак вона нікуди не зникла.
Ми з Сандрою продовжували листуватися електронною поштою, і тема тесту ДНК виринула знову. Я вивчив можливості проведення такого аналізу і повідомив про це їй. Виявилося, що це доволі складно зробити: дізнатися, чи двоє людей мали спільного дідуся, не було легким завданням; набагато простіше було з’ясувати, чи двоє мали спільну бабусю. З технічної точки зору, дослідження родинних зв’язків по лінії дідуся було більш складним.
Мене скерували до однієї викладачки з факультету генетики Лестерського університету, фахівця з ексгумації масових поховань. Вона познайомила мене з компанією, яка спеціалізується на цих питаннях. Можна було зробити тест для оцінки імовірності того, чи дві особи різної статі — Сандра і я — мають спільного дідуся.
Принцип аналізу полягає у тому, що порівнюються збіги різних сегментів ДНК (в одиницях, які називаються сантиморгани). Аналізується кількість однакових сегментів, потім їх розміри, а також загальний розмір сегментів (або блоків), що збігаються між двома і більше особами. Отримавши аналіз цих сантиморганів і блоків, можна оцінити, чи двоє індивідів мають родинні зв’язки. Результати такого аналізу не є точними, це лише оцінка, визначення імовірності. Для цього потрібен лише зразок слини.
Ми із Сандрою трохи подумали і погодилися на проведення дослідження. Від тієї компанії було отримано матеріали для тесту. Усе відбувається так: після оплати за послуги ви отримуєте набір для взяття зразка, паличкою з ватяним тампоном шкребете з внутрішнього боку щоки, кладете паличку до запечатаного пластикового контейнера, надсилаєте пакунок до Америки і чекаєте. Сандра була сміливішою за мене. «Я доволі ретельно пошкребла паличкою слину зі щоки вчора ввечері і поклала сьогодні свій зразок до вихідної кореспонденції», — бадьоро написала вона.
Я чекав два місяці, перш ніж наважився це зробити, вагаючись, чи справді хочу знати. Врешті-решт я теж відправив свій зразок і став чекати.
Минув місяць.
114
Від Сандри прийшов е-мейл. Результати тесту ДНК були доступні на веб-сторінці. Я зайшов на цю сторінку, однак, розміщена там інформація була настільки заплутаною, що я не зміг збагнути, що мається на увазі, і звернувся до служби підтримки за роз’ясненнями. Макс із служби підтримки відповів відразу, прокоментувавши результати. Він пояснив, що я «приблизно на 77 % маю єврейське походження і на 23 % — європейське». Це було пов’язано з високою межею похибки (25 відсотків) через історичне змішування між ашкеназькими євреями та європейцями. Для когось ці дані можуть бути «цікавими», додав Макс, в тому сенсі, що вони підтверджують ідею про те, як він висловився, «що євреїв пов’язує між собою, окрім релігії та інших речей (культури, мови і т. д. …), спільне генетичне тло». Я не став коментувати Максове спостереження, яке зродило в мені купу різних питань щодо ідентичності, окремих осіб і груп.
Макс підійшов ближче до суті. Я міг мати «дуже далекі» родинні зв’язки з Сандрою, сказав він, але насправді набагато ближчі мав з Максом. В обох випадках імовірний зв’язок міг бути не більше, ніж через одного спільного предка, який міг жити «багато поколінь перед нами». Тест показав «нульову імовірність» того, що ми з Сандрою мали спільного дідуся.
Це було полегшенням. Здається, я ніколи не сумнівався у такому висновку. Це я казав сам собі.
Леон поїхав з Відня один. Можливо, він зробив так через сумніви у батьківстві дитини, або через те, що він і Рита не могли бути в злагоді, або тому, що був вигнанцем, або тому, що йому допекли нацисти, або через страх, або тому, що була можливість поїхати, або через гера Лінденфельда, або через безліч інших можливих причин. Але він, без сумніву, був батьком «дитини, що стоїть самотою».
Однак були й інші нез’ясовані моменти. Леон поїхав сам, один. Кілька місяців по тому Елсі Тілні приїхала до Відня, щоб забрати дитину. Рита дозволила їй це зробити, і після того залишилася. Леон і Рита одружилися у 1937 році, дитина з’явилася через рік, потім у подружжі виникла «дисгармонія», «прикрі конфлікти» у стосунках. Вони звернулися до «цілителя душ». Відбувалося ще щось, і я все ще не знав, що саме.
VIII
Нюрнберг
115
Коли я вперше побував у залі засідань 600 Нюрнберзького палацу правосуддя, мене вразила його атмосфера інтимності і тепла, створена дерев’яними панелями на стінах. Зала була дивно знайомою, зовсім не ворожою і геть не такою великою, як я очікував. Я помітив дерев’яні двері безпосередньо позаду лави підсудних, але не надав їм великого значення під час цього першого візиту.
Тепер, коли я знову був тут у товаристві Нікласа Франка, я захотів пройти у ті двері. Поки Ніклас ходив і розглядав приміщення, я стояв під вікнами, за тим місцем, де колись було розміщено довгий стіл для суддів. Прапорів чотирьох держав-переможниць вже давно не було, коли я обходив залу із зовнішнього краю, уздовж стіни з великим білим екраном, позаду трибуни для свідків, попри стіну зліва до місця позаду лави, де у два ряди сиділи обвинувачені.
Ніклас відчинив двері, увійшов досередини, зачинив за собою двері. Минуло трохи часу, тоді
