Леді Африка - Пола Маклейн

— Господи Боже, Берил, — вигукнув він, щойно побачив мене. — Що, якби він тебе вбив?

— Усе не так страшно. Справді. Я все життя падаю з коней.

— Від такого, як він, можна чекати чого завгодно. А якби він дійсно тебе покалічив? Я знаю, ти хочеш бути його приборкувачкою, але хіба варто заради цього так ризикувати?

— Ти вважаєш, що я займаюся Посланцем через гордощі?

— А хіба ні?

— Це те, що я найкраще вмію. Я знаю, яким він може бути і як це зробити. Я бачу це й не збираюся відмовлятися від нього.

— Гаразд, але чому це маєш робити саме ти? Навчи когось із конюхів або навіть Руту.

— Це моя робота. Я справді можу з ним упоратися, Менсфілде, і я це зроблю.

Він розгнівався та швидко вийшов, а я тим часом устигла перев’язати свої рани. Коли я повернулася до стайні, конюхи вже прив’язали Посланця між двох грубих стовпів. Його накрили клобуком, крізь прорізи в якому дико блискали його очі, сповнені смертельної люті. «Ти ніколи не приборкаєш мене», — вогнем палало в них.

Я могла наказати конюхам відв’язати коня, але вирішила зробити це сама, стежачи за тим, щоб мої рухи були спокійними, тимчасом як усі спостерігали з тривогою. Ні батько, ані навіть Рута не заперечували мені, проте обоє ішли за мною на певній відстані, поки я вела Посланця до його загороди. Кінь і далі опирався та час від часу гнівно тупав копитом, ніби погрожував мені. Вже в зачиненому стійлі він то виклично кружляв на прив’язі, то бив копитами. Здавався гордовитим і сповненим ненависті, але я здогадалася, що за цим криється страх і бажання захиститися. Він не хотів, щоб його змінювали чи змушували стати кимось іншим, не таким, яким він був досі. І він не зречеться себе під примусом.

— Ти знову збираєшся на нього сісти? — почула я голос Менсфілда. Він спостерігав за мною та непомітно прийшов до стайні.

— Завтра. Сьогодні він ще гнівається на мене.

— А чому ти на нього не гніваєшся? Чесно, Берил, скидається на те, що тобі хотілось, щоб він зробив боляче.

— Я не можу звинувачувати його в тому, що він слухається власної природи. Це безглуздо.

— А моїх почуттів ти не береш до уваги?

— Звичайно ж, вони важливі для мене. Але я маю займатися тренуванням цього жеребця. Саме так працюють на конефермі, Менсфілде. Це не на показ, як ті квіти в горщиках.

Після цих слів він знову швидко пішов геть, і так було кілька днів поспіль, перш ніж я змогла його переконати, що це не просто впертість, а моя природа, якій я теж не можу опиратися. Це було б неправильно.

— Не думав, що буде так важко дивитися на твою роботу, — зізнався він, коли трохи пом’якшав. — А якщо колись у нас з’являться діти? Тоді ти, певно, змінишся?

— Не розумію навіщо. Я виросла на фермі, й мені було добре. Це зробило мене такою, яка я є.

— Здається, мої погляди більш традиційні, ніж я думав, — сказав він.

— І ти виявився більш упертим, ніж попереджав.

Я поцілувала його, бажаючи якось залагодити сварку.

У березні ми з Менсфілдом поїхали до Найробі, й виявилося, що всі в клубі говорять про Майю Керберрі. Лише два дні тому вродлива молода дружина Джейсі давала урок із керування аеропланом студентові Дадлі Коуї; на незначній висоті її літак увійшов у штопор і впав край шляху Нун, поблизу аеродрому Найробі «Даґореті». Брат-близнюк Дадлі, Мервін, щойно закінчив свій урок і бачив усе: падіння, вибух та стіну вогню, який зробив неможливим упізнання будь-яких останків. Дадлі було всього двадцять два, Майї — двадцять чотири, і в неї залишилася трирічна донька Хуаніта.

Джейсі зараз був з дитиною на фермі Керберрі в Ньєрі, вочевидь, занадто пригнічений, щоб із кимось розмовляти або навіть устати з ліжка.

Коли ми зіткнулися в клубі з Денісом і Карен, обоє здавалися приголомшеними. Їх також хвилювало те, що сталося з нещасною сім’єю.

— Бідолашна дівчинка ніколи не побачить матері, — сказала Карен.

Вона щільно натягнула на плечі бавовняну шаль.

— Дитина навіть не пам’ятатиме її, чи не так?

— Це може бути найменшим лихом, — похмуро буркнув Деніс. — Зараз у справжній біді Джейсі.

— Мене дивує те, що вона прагнула літати в той час, як мала все, заради чого варто жити: багатьох людей, яким була потрібна, — сказав Менсфілд і глянув на мене, мовби я могла не зрозуміти його натяку.

Але я не хотіла сваритися з ним такого сумного дня. Наші невеличкі суперечки зараз не мали значення.

— Аероплани можуть бути безпечнішими за автомобілі, — сказав Деніс. — Не думаю, що вона вбачала в польотах щось жахливе.

— Ваші погляди не є критерієм, Денісе, — мляво озвався Менсфілд. — Скажіть, ви знову збираєтеся рухатись донизу Нілом?

— Не зовсім, — відповів Деніс.

— Отже, ви, певно, не чули новин, — сказала Карен. — Елбурґон далеко на півночі, так?

Незабаром ми дізналися, що вона мала на увазі королівський візит, до якого вже почали готуватися. Спадкоємець престолу Едуард, принц Вельський, збирався відвідати Кенію наприкінці вересня разом зі своїм братом Генрі, герцогом Глостерським. Деніс мав узяти їх обох на полювання.

— Королівське сафарі? — запитала я.

— Імовірніше — королівське фіаско. Ви навіть не уявляєте масштабів приготувань.

— Така можливість буває раз у житті, — різко сказала Карен.

Її шаль була малинового кольору, з візерунком із переплетених темно-синіх ниток. Карен тримала її перед грудьми так міцно, ніби затулялася щитом.

— Якщо тобі не потрібна ця робота, можеш віддати її Брору.

Менсфілд струсив невидиму пушинку зі своїх штанів, й досі ще стурбований новинами про Майю Керберрі. Деніс мовчав. Я могла лише здогадуватися, наскільки знехтуваною почувалася Карен, поки Менсфілд та Деніс не пішли всередину, щоб замовити нам столик для обіду.

— Це один із найвизначніших моментів у нашій історії, а він не хоче ставитися до цього серйозно.

— Він ніколи не зносив метушні й помпезності, — сказала я. — Припускаю, що там створено з десяток різних комітетів і підкомітетів, які мріють врахувати кожну дрібницю аж до пересувного умивальника.

— Але в цьому