Леді Африка - Пола Маклейн
— Тоді вирішено. Скільки коштують ноги леопарда? — запитав Менсфілд і дістав чекову книжку.
49[37]
елбурґоні, за майже двісті кілометрів на північ від Найробі, ранок був прохолодним, із блискучим свіжим небом та рівними білими хмарами. Після дощу в улоговинах поміж гірських схилів осідав туман, і я могла його весь увібрати в себе під час ранкового галопу, й досі переконуючи себе: ніщо тут не чуже й не дісталося мені незаконно. Ніхто не міг знищити це чи відібрати в мене.Наша ферма звалася «Мелела». Тут був будинок на палях, обплетений буґенвелією та вогняною ліаною. Фіолетові маракуйї вкривали задній паркан, а над верандою та альтанкою шапками нависали петунії. Куди не глянь, скрізь в очі вдаряв новий спалах кольорів, саме повітря дихало життям. Невдовзі по переїзді я встановила перед дверима головної стайні важкий мідний дзвін, і щоранку до сходу сонця Рута будив ним усю ферму, як раніше в «Ґрін Гіллз» це робив наш головний конюх Вайніна. Рута з сім’єю жив у котеджі біля стайні, а ще він мав свою власну контору поряд із моєю, хоча зазвичай ми з ним схилялися над бухгалтерською книгою за одним столом.
— А якщо ми запросимо Клатта повернутися з Кейптауна, щоб тренувати наших коней? — однієї ночі в ліжку запитала я в Менсфілда.
Я думала про це тижнями, й ця ідея хвилювала мене дедалі більше. Батькові довелося поїхати через гроші, й це зіпсувало йому репутацію. Але тепер я була в змозі запропонувати йому роботу й місце в колонії, гідне його таланту.
— Гадаєш, він прийме цю пропозицію?
— Думаю, так. Якщо вона буде досить привабливою.
— З двома Клаттербаками в одній стайні всім іншим просто нічого буде робити на перегонах.
— Ти собі не уявляєш, наскільки це мене ощасливить і яким правильним це мені здається.
Я негайно відіслала телеграму, й не минуло двох місяців, як батько повернувся. Він постарішав, волосся в нього посивіло й зріділо, обличчя мало змучений вираз, — але, здається, сама його присутність загоїла в мені якусь рану. Коли він поїхав, я була така юна, так безнадійно занапащена непотрібним шлюбом і втратою ферми. Збігло майже вісім років, я пережила багато розчарувань, яких не могла описати ні йому, ані навіть собі самій. Але не потрібно було розповідати йому всі мої сумні чи навіть щасливі історії. Я лише хотіла стояти поряд із ним біля воріт обори й спостерігати, як наші жеребці демонструють свої здібності. Хотіла працювати з ним заради спільної мети. Хотіла знову стати його дочкою — саме це означало для мене батькове повернення.
Емма, звичайно, теж постарілася та здавалась, якщо не більш поступливою, то ніби впокореною. Я помітила, що вона не засмучує мене так, як колись, адже тепер я стала господинею. У «Мелелі» вона гостювала, отже, тепер не мала значення її думка про мене як про брутальну чи вперту особу. Її слово не мало такої ваги, як моє чи Менсфілда.
А виявилося, що Менсфілду з Еммою значно простіше порозумітися. Обоє любили працювати в саду, й невдовзі можна було побачити їх разом, у крислатих капелюхах від сонця, навколішки біля квітника, захоплених розмовою про хвороби коріння й листя. Я ж тим часом утікала до любої моєму серцю стайні.
— Як тобі велося в Кейптауні? — запитала я в батька одного з перших ранків після його повернення.
Ми прихилилися до огорожі біля обори та спостерігали за тим, як один із наших конюхів тренував Клеменсі — гарненьку нову кобилицю.
— Спекотно там.
Він струсив пил із чобіт, примружився на схід сонця.
— І ще там дуже велика конкуренція. Вигравати вдавалося не часто.
— Якби ми не запросили тебе сюди, ти б там залишився?
— Думаю, що так. Але я радий повернутися. Це чудово.
Як і завжди, батько приховував свої почуття й не розщедрювався на слова, але мені було байдуже. Я знала, що він пишається мною і моїми успіхами. Я відчувала це, коли стояла біля нього й дивилася в зелену долину, що розстелялася перед нами.
— Такий самий краєвид, як і в Нджоро, — сказала я. — Трохи далі на північ, але все таке саме.
— Авжеж, — озвався він. — Тобі багато вдалося.
— Особливо у моді. З цим у мене завжди були проблеми.
— Це нічого.
У його погляді відбивалися всі роки, проведені нами нарізно, всі прийняті рішення — минуле, якому не потрібно було давати назву, — і все це загуркотіло важким камінням у безвість, щойно він зітхнув і мовив:
— Ну що ж, ходімо працювати?
Доволі скоро в колонках газет, присвячених перегонам, почало з’являтися ім’я місіс Берил Маркгем — тренерки і власниці коней. Це було чимось зовсім новим. Ми з Клаттом обдумували та складали плани придбання приплоду наших коней зі старої ферми в Нджоро — тварин, за якими батько колись наглядав. Це було б так чудово — повернути посіяне в ті далекі роки. І було щось прекрасне в тому, як ми всі вечорами схилялися над грубою чорною племінною книгою, мріючи про велич і сміливо прогнозуючи майбутнє: Клатта, Рути, Менсфілда та моє.
Щоранку, ще до того, як починалися вправи, я їздила на Посланці. Виїздила на ньому сама, хоча Менсфілда це змушувало нервувати. Посланець не був звичайним конем. Він досі мені не довіряв. Це можна було побачити в зухвалому мотанні головою або в гордовитому погляді на конюхів, які насмілювалися до нього доторкнутися. Знав, що він король. А ким були ми для нього?
Одного ранку ми лише проминули подвір’я — і Посланця щось налякало. Що то було, мені так і не вдалося побачити; лише відчула, як кінь рвучко сіпнувся вбік. І все ж таки я змогла втриматися. Але він не заспокоювався. Я витримала ще три потужні поштовхи, а далі кінь помчав уздовж кедрової огорожі та зі страшною силою струснув мене зі своєї спини. На щастя, я впала по інший бік огорожі. Якби не це, кінь міг легко забити мене копитами на смерть. Щоб його заспокоїти, знадобилися четверо конюхів. У мене з носа та з підборіддя текла кров, тож я залишила їх самих та пішла в дім, щоб промити й перев’язати рани. Боліло стегно, і я
