Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко

Особливу увагу ерцгерцога привертали УСС. Він виявляв ініціативу щодо питання про відсторонення від командування легіоном Франца Кікаля[2] для того, «щоб, — як зазначалося у листі від 1 лютого 1917 р., — Ви мали [український] провід, а не чеха на ім’я Кікаль» (док. 22). Ерцгерцог підозрював останнього у зв’язках з польською стороною, яка протидіяла розбудові легіону — намірам «створити з 6 окремих підрозділів український легіон» (док. 23). «Я помалу працюю для українського легіону і надалі, та сподіваюся на успіх», — пише він у листі до К. Гужковського від 2 лютого 1917 р. (док.23).

З великою повагою ерцгерцог ставився до митрополита А. Шептицького й докладав неабияких зусиль, щоб повернути його з російського полону. Так, у листі від 15 березня 1917 р. В. Габсбург зауважує, що «переговори стосовно Шептицького проходили до цього часу із задовільним результатом і я сподіваюся, що наші люди все ж таки наважаться його вивезти — у будь-якому разі ми маємо для цього усі найкращі умови» (док. 30). 27 березня 1917 р. він повідомляє К. Гужковському: «… Пишу Вам коротко. Шептицький (митрополит) знову приїжджає до Австрії. Прошу Вас про найсуворішу потаємність. Я цьому дуже радий» (док. 32). Він просить К. Гужковського у разі зустрічі з А. Шептицьким проінформувати митрополита «про хід моїх (В. Габсбурга. — Авт.) думок, та ще, будь-ласка, я прошу Вас водночас йому сказати, шоб він зберігав повну таємницю, тому що ніхто нічого не повинен знати про мою роботу, і скажіть йому, будь-ласка, також, що він ніколи не повинен згадувати мого імені! Це дуже важливо! Тому що тільки у цьому разі я можу добре працювати» (док. 33).

Ця утаємниченість, якої намагався дотримуватися В. Габсбург і вимагав від своїх респондентів, є зрозумілою, оскільки проукраїнські зусилля представника династії докладалися в той час, коли правлячі кола Австро-Угорщини шукали порозуміння з країнами Антанти і намагались провести реформу внутрішнього устрою імперії. У зв’язку з цим надзвичайно актуальними стають намагання утворити коронний край з Галичини й Буковини та зусилля, спрямовані до утворення незалежної української держави на теренах підросійської України. Багатьом галицьким і деяким наддніпрянським політикам (В. Липинський, діячі СВУ) така держава уявлялась конституційною монархією.

У цьому контексті є зрозумілими сподівання В. Габсбурга, що його діяльність матиме підтримку серед політиків саме такого спрямування. «Я сподіваюся, — пише він К. Гужковському 9 червня 1917 р., — що З[алізняк], Шепт[ицький] і Лип[инський] вже добре про мою діяльність поінформовані, саме вони могли б дуже допомогти мені у моїй справі — тому я ще раз прошу Вас продовжувати всебічно мене рекламувати» (док. 34).

Очевидно, Вільгельм Габсбург та його діяльність набули популярності серед діячів СВУ. Тому не випадково ерцгерцог просить К. Гужковського: «Будь ласка, перекажіть моє велике спасибі за відому рекламу у Львові серед знайомих пана [В.] Дорошенка. Ви бачите, любий друже, наслідки цієї реклами — тільки перспективи — вже лише вони дають мені нове заохочення на подальшу наполегливу працю! Я прошу Вас енергійно продовжувати мене рекламувати, це є дуже важливим!!!» (док. 34).

Турботи про популяризацію своєї особи в українському політичному середовищі ерцгерцог пов’язував з проблемою перебудови австро-угорської монархії та перетворення її на союз держав. У листі до К. Гужковського від 9 червня 1917 р. В. Габсбург наводить один із варіантів трансформації імперії Габсбургів на засадах унії трьох складових, цього разу Австрії, Угорщини та Польщі. Однак і в цьому варіанті українські національно-державні інтереси мали бути реалізовані за безпосередньої підтримки Австрії. «Ну, а що відбуватиметься із Галичиною? — запитує ерцгерцог. — А те, що я завжди казав — «розподіл» — а саме Західна Галичина відходить до Королівства Польща, можливо відійде і ще одна частина — Сілезія, де є впливовими Wszechpolacy, у той час як Східна Галичина та Буковина утворять «Українську провінцію», яка буде у прямій залежності від Австрії та у повній мірі автономною, як противага частині російської вільної України, а з іншого боку Угорщині!» (док. 34).

Дещо наївним є переконання, висловлене ерцгерцогом, що «ставлення до українців стало раптово таким дружелюбним» саме тому, що він «виклав нашу справу усім високим та найвищим чиновникам до найменшої деталі — і тоді до них прийшов страх, що українців визнаватимуть і, нарешті, всі починають розуміти, яким важливим є це питання» (док. 34).

У наступних листах В. Габсбург укотре висловлює сподівання на позитивне для українців вирішення проблеми Східної Галичини, прихильність австрійського міністра графа Черніна, прем’єр-міністра графа Клама-Мартініца і близький кінець польського правління (док. 36–37).

Проте мусимо наголосити, що австро-угорські правлячі кола все ж таки надали перевагу австро-польському варіанту розв’язання проблеми Східної Галичини. Хоча у Бересті УНР й Австро-Угорщина підписали таємний додаток до мирної угоди про утворення українського коронного краю, однак австрійський парламент його не ратифікував, він навіть був денонсований на вимогу польської сторони.

Листування В. Габсбурга з К. Гужковським, а також з іншими респондентами у цей період свідчить, що політична діяльність ерцгерцога визначалася двома найважливішими цілями та позначалась відповідними контактами. Перша, що ставила завдання досягнути введення українського коронного краю в Австро-Угорській імперії, обумовила його безпосереднє або опосередковане спілкування з Є. Олесницьким, К. Гужковським, М. Васильком, А. Шептицьким, К. Левицьким, Є. Петрушевичем, Ю. Романчуком та іншими галицькими діячами переважно консервативно-поміркованого спрямування. Друга, яка висувала на порядок денний питання державної самостійності України, вела В. Габсбурга до контактів з діячами самостійницького напряму — Союзу визволення України або близькими до них діячами, за висловом В. Липинського, з «гуртка нашого, довоєнного українських] самостійників європейського складу»39.

З розвитком національно-визвольного руху й цілком імовірною перспективою розпаду багатонаціональних імперій, монархічна ідея мала всі підстави трансформуватися в ту чи іншу національну форму свого конкретного втілення. Попри домінування соціалістичних ідей в українському національному русі,