Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко

Несподівано для багатьох 5 листопада 1916 р. віденська урядова газета опублікувала лист Франца-Йосифа І до голови австрійського уряду Кербера, якому планувалося розширити автономію Галичини. Імператор повідомляв свого прем’єр-міністра, що відповідно до угоди з Вільгельмом І із російських областей Польщі, зайнятих союзними військами у ході воєнних дій, буде «утворена самостійна держава з дідичною монархією і конституційною формою правління». Водночас повідомлялося про те, щоб «краєві Галичині надати право самостійного урядування у своїх краєвих справах»27. І хоча цей намір Франца-Йосифа не мав реального продовження, він викликав занепокоєння українського табору в Галичині. Вже 7 листопада 1916 р., на засіданні українських депутатів австрійського парламенту було ухвалено «Українське державно-правне застереження проти відокремлення Галичини».

У цьому документі констатувалося, що планована австрійськими правлячими колами акція є порушенням історичних прав українського народу і віддає «четвертий з черги найбільший народ держави під необмежене панування його національного противника». Наголошувалося, що «український народ ніколи не признає відокремлення Галичини під польським пануванням і ніколи не зречеться права національної автономії своєї території та утворення окремого українського коронного краю в рамках Австрії»28.

На цьому ж засіданні лідери Українського парламентського клубу К. Левицький і М. Василько, яким закидали бездіяльність перед акцією поляків, були відсторонені від керівництва. Сам клуб було реорганізовано в Українську парламентську репрезентацію, якій доручили «ведення політичного заступництва інтересів українського народу в Галичині»29. Провід очолив найстарший з депутатів Ю. Романчук, а його заступниками стали Є. Петрушевич та Л. Бачинський. Є. Олесницькому разом з новим лідером репрезентації було доручено розробити меморандум про українське питання в Австро-Угорщині30.

В. Габсбург надзвичайно гостро відреагував на такий намір розв’язання галицько-української проблеми, для нього «це було блискавкою серед ясного неба!» У листі до К. Гужковського від 7 листопада він називає справу Східної Галичини «першочерговою» і закликає «усіма можливими способами працювати над тим, щоб створити з українських частин, таких як Східна Галичина та Буковина, одну єдину провінцію «Україна» у складі Австрії» (док. 7). Ерцгерцог просить К. Гужковського надсилати йому повну інформацію, щоб максимально використати її «для просування нашої великої справи» (док. 10), а також висловлює намір відвідати Берлін і Відень з тим, щоб порушити українську проблему перед німецьким та австрійським військовим командуванням, імператором Вільгельмом II та Гінденбургом (док. 9). Смерть Франца-Йосифа додала оптимізму і сподівань на позитивне розв’язання української проблеми в імперії. 26 грудня В. Габсбург зауважує у черговому листі до К. Гужковського: «Наша справа зараз у доброму стані і дуже втішає те, що польська справа зовсім не рухається. Таким чином, сміливіше та побільше впевненості. Я вже докладаю зусиль до відомого поділу, справа якого почала добре просуватися» (док. 12).

Ерцгерцог звертає увагу К. Гужковського на нові політичні проекти реформування імперії, які народилися «серед дуже впливових політиків» (док. 13). Планувалось перетворити австрійську монархію на федеративну державу, до складу якої як окремі королівства мали увійти Австрія, Угорщина, Чехія (Богемія), Польща, федерація об’єднаних південних слов’ян та Велике князівство Україна. «І тоді, — пише він К. Гужковському, — кожне королівство мало б свого короля. Король Угорщини, Богемії… і так далі. Для Укр[аїни], південних слов’ян і т. д. І у кожній з цих держав федерації виступатиме як регент один з ерцгерцогів — це одна з найкращих ідей для створення єдиної Великої Австрії! Дай Боже, щоб мир, на який, здається, вже дійсно є сильна надія, приніс би нам таке довгоочікуване здійснення наших планів, принаймні ми повинні над цим старанно працювати, щоб створити нову, сильну Австрію на чолі з молодим монархом та велику і сильну Україну із столицею містом Києвом» (док. 13).

Подібні плани, без сумніву, були пов’язані зі сходженням на престол молодого імператора Карла І і спробами Австрії досягнути сепаратного миру з альянтами, продемонструвавши останнім свій намір рахуватися з національними інтересами народів, які входили до складу імперії.

На певному етапі здавалось, що український проект поділу Галичини знайшов, зрештою, підтримку у вищих ешелонах влади Австро-Угорської монархії. 14 січня 1917 р. ерцгерцог пише К. Гужковському про це як про доконаний факт: «Після війни (але я наполягаю вже впродовж війни) Східна Галичина та Буковина будуть реорганізовані у єдину провінцію у складі Австрії. Західна Галичина відходить до Польщі, але з часом! На початковому етапі в цій провінції переважатиме німецький склад управління, тобто державні службовці спочатку будуть найматися з німецьких відомств, потім їх замінять українські службовці, тоді вся справа зрушить з місця і піде вперед» (док. 16).

Однак конкретна справа поділу Галичини не могла бути реалізована у цей час. Попри прихильне в цілому ставлення імператора Карла І до цієї проблеми, подолати спротив австро-угорської бюрократії та дуже впливового польського лобі ще не видавалося можливим.

У цій ситуації політичний провід галицьких українців не міг не звернути увагу на особу Вільгельма Габсбурга. Особливий інтерес до ерцгерцога виявляв Є. Олесницький, який, як уже зазначалось, свого часу обговорював з Францом-Фердинандом перспективи українського руху в Росії. Цілком очевидно, в політичні розрахунки галицького політика входили наміри залучити ще одного представника родини Габсбургів до української справи, що після трагічної загибелі престолонаслідника могло набути неабиякої політичної ваги для українців. Саме К. Гужковський познайомив В. Габсбурга з Є. Олесницьким, внаслідок чого ерцгерцог опинився в полі зору насамперед консервативних кіл галицького суспільства. Для українського консерватизму в Галичині був притаманний високий рівень правової свідомості, повага до законних владних інституцій, поміркованість у політиці, відданість парламентським методам політичної боротьби. Ці риси значною мірою характеризували також багатьох націонал-демократів — найбільш впливову на той час політичну силу в Галичині, до якої належав і Є. Олесницький. Він походив із родини греко-католицьких священиків, що в Галичині становили своєрідну дідичну аристократичну верству, з якої виходили діячі переважно консервативного напряму. Чимало з них стали членами національно-демократичної партії. До того ж у його сім’ї жила пам’ять про приналежність до шляхетського роду Олесницьких, який дав Польщі відомого католицького ієрарха, краківського єпископа, кардинала Збігнєва Олесницького, а також інших визначних діячів31.

23 січня 1917 р. відбулася перша зустріч Вільгельма Габсбурга з Євгеном Олесницьким. «Вчора припала мені висока честь бачити і вітати в моїм