Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко
Пізніше, вже в ході Першої світової війни, монархічна ідея лягла в основу політичної платформи «Союзу визволення України», який став безпосереднім продовженням Українського Інформаційного Комітету.
У платформі СВУ зазначалось, що «формою правління самостійної української держави має бути конституційна монархія, з демократичним внутрішнім політичним устроєм, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними й релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, з самостійною українською церквою»16.
У цьому контексті є цілком логічним, що напередодні війни увагу українських політиків привертає постать спадкоємця австрійського престолу, ерцгерцога Франца-Фердинанда, який давно виявляв політичний інтерес до української проблеми. Як зауважує у своєму київському щоденнику Д. Донцов, українським діячам були відомі «його антиросійські плани щодо України». Про них майбутній ідеолог інтегрального українського націоналізму довідався від учасника згаданих нарад 1911 р. В. Кушніра, який мав аудієнцію у ерцгерцога Франца-Фердинанда17.
У близькому оточенні ерцгерцога Франца-Фердинанда було чимало діячів, які готували проекти реформ у державі в разі його сходження на престол. Є свідчення, що таємним політичним дорадником престо-лонаслідника був отець Тит Войнаровський, довголітній адміністратор маєтків А. Шептицького, депутат віденського парламенту від української національно-демократичної партії (1907–1911), який мав широкі зв’язки в австрійських політичних і урядових колах. Улітку 1912 р. на суворо довірочну аудієнцію до ерцгерцога Франца-Фердинанда був запрошений лідер українського сеймового клубу Є. Олесницький. Він щойно повернувся з Росії, де зібрав цінну інформацію про український рух і передав престолонаслідникові розлогу записку про українську проблему в Австрії та Росії. Ерцгерцог довго і з великим інтересом обговорював її з Є. Олесницьким18.
Зближення низки українських політиків з престолонаслідником Францом-Фердинандом, безперечно, пов’язане з розробкою останнім програми докорінної перебудови політичної структури австрійської монархії. Згідно з цією програмою, на зміну дуалістичному устрою держави мав прийти триалістичний — поряд з австрійською та угорською складовими мала бути сформована також хорватсько-південнослов’янська. Ця реформа, на думку престолонаслідника, була спрямована на територіальне і політичне послаблення Угорщини у складі імперії. Важко сказати, як далеко сягали реформістські задуми Франца-Фердинанда щодо української проблеми. Деякі автори висловлюють припущення, що Є. Олесницький і отець Т. Войнаровський спричинилися до того, що план перебудови імперії на національній основі поширився також і на Галичину. Ось чому звістка про вбивство спадкоємця престолу так сильно вразила галицьке суспільство. Як зазначало львівське «Діло», «годі уявити собі в нашій державі подію, яка могла б мати враження більш потрясаючої катастрофи, ніж та, що скоїлася в Сараєво. Катастрофи особисто-людської й катастрофи політичної… Вчора згасло життя, з яким була пов’язана політична доля нашої держави і її народів…»19.
Відомо, що Франц-Фердинанд не був популярним серед галицьких поляків. Після його трагічної загибелі в Сараєві в серпні 1914 р. деякі польські газети не приховували задоволення, що відтепер австрійська політика буде формуватись у Бургу (осідок імператора), а не у Бельведері (осідок ерцгерцога)20. Діяльність Франца-Фединанда викликала незадоволення не лише поляків, роздратованих симпатіями спадкоємця престолу до галицьких українців, а й угорських політиків, оскільки реалізація його проектів реформування імперії могла суттєво послабити становище Угорщини. Контакти австрійського престолонаслідника з українськими політичними колами в Галичині не залишилися непоміченими. Викликали вони стурбованість і в Росії, оскільки загрожували імперським планам «собирания русских земель».
У цьому контексті викликає інтерес наведений у щоденнику відомого українського діяча, видавця газети «Рада» Євгена Чикаленка текст жандармського донесення, в якому йшлося про формальну угоду, нібито укладену між ерцгерцогом Францом-Фердинандом і «російськими мазепинцями», щодо створення за сприятливих обставин «Українського королівства» під скіпетром Габсбургів21.
Чимало австрійських політиків, близьких до Франца-Фердинанда, виявляли лояльне ставлення до українського руху. На відміну від закостенілого бюрократичного оточення старого імператора, яке не бажало жодних змін устрою імперії, вони усвідомлювали необхідність перебудови Австро-Угорщини на нових засадах шляхом розширення національних прав і, з огляду на це, політичну значущість української проблеми. Серед цих політиків привертає увагу наближений до Франца-Фердинанда лідер австрійських католиків, голова австрійської християнсько-соціальної партії князь Алоїзій Ліхтенштейн. Він виявляв глибоке зацікавлення як українськими справами загалом, так і галицькою проблемою зокрема, а також унією як культурно-релігійним містком до Сходу. Ще задовго до війни він вбачав вирішення багатьох питань східноєвропейської політики у створенні незалежної української держави. Князь Ліхтенштейн брав участь у численних анкетуваннях, організованих українськими журналами, а також виступав у німецькій пресі, послідовно відстоюючи українську рівноправність в Австро-Угорщині чи піднімаючи українське питання у зв’язку з проблемами світової політики.
У середовищі австрійських прихильників католицько-консервативних ідей сформувалася концепція створення т. зв. Міттельєвропи (Серединної Європи), яка передбачала, зокрема, посилення католицького культурного руху і державотворчої місії Австрії на схід. «Австрійським німцям» у цьому контексті належало розвивати релігійний, культурний і політичний рівень інших народів.
Зрештою, з початком Першої світової війни доля українських земель за межами імперії Габсбургів пов’язувалася австрійською політикою з намірами створити українську державу з допомогою австрійських збройних сил. Досить радикально ця проблема порушувалась у роз’ясненні австрійської політики турецькому урядові від 21 листопада 1914 р.: «Нашою головною метою в цій війні є тривале послаблення Росії, заради чого ми в разі нашої перемоги вітали б виникнення українського державного утворення»22.
Однак західноукраїнські землі не розглядалися як складова нового українського державного організму. Східна Галичина підпадала фактично під реалізацію «австро-польського рішення», яке передбачало польське державне утворення під скіпетром Габсбургів. Відень практично ніколи не займав чіткої і послідовної позиції щодо визвольних змагань українців. Австрійська політика керувалася насамперед намірами послабити свого супротивника — Росію — через внутрішні катаклізми в його політичному житті.
Перша світова війна, яка порушила українське питання на міжнародній арені, змусила всіх учасників українського руху проявити своє ставлення до проблеми національної державності. Тому українська консервативна течія в Галичині була змушена усвідомити і зважати на хитку позицію австрійських правлячих кіл щодо українського питання.
Переведення в практичну політичну площину державницьких прагнень українців зобов’язувало австрійські правлячі кола чітко висловитися перед своїми польськими партнерами щодо галицької проблеми та розв’язання аграрного питання в майбутній українській державі, де польські землевласники
