Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко

У складному переплетінні українсько-польських відносин, які склались у Галичині, Вільгельм несподівано для свого оточення виявив себе послідовним і палким прихильником українського національного відродження. Ад’ютант ерцгерцога Е. Ляришенко зазначає, що «полковник Вишиваний проявив себе активним оборонцем української справи вже з 1912 р. Але тому, що старий цісар був цілком в руках польського клубу, то вся справа скінчилась тим, що Вел. Князя було відкинуто геть»7. «Українофільство» В. Габсбурга не могло не викликати певного тертя між ерцгерцогом і більшістю представників правлячої династії, які дотримувались виразної пропольської орієнтації. Тон задавав імператор Франц-Йосиф І, який сподівався здійснити одвічну мрію Габсбургів і приєднати до імперії всю Польщу, до чого його активно підштовхували польські політики. У цій політичній лінії українським домаганням поділу Галичини на польську й українську частини не залишалось місця.

Саме українська орієнтація ерцгерцога Вільгельма й визначала його оцінку і ставлення до окремих членів сім’ї Габсбургів, що знайшло відображення в його споминах. У 1916 р. ерцгерцог був на аудієнції у Франца-Йосифа І у справі одного з своїх українських приятелів. Імператор відмовив йому у проханні. Відтоді В. Габсбург більше не зустрічався з австрійським монархом. Ерцгерцог зазначав, що Франц-Йосиф І «вороже був настроєний до українців», і тому уникав контактів з ним. Наступника Франца-Йосифа І на престолі Карла І В. Габсбург характеризує як людину «слабої волі». Хоча він і був «добре поінформований про українську справу», однак так і не наважився на рішучі кроки для її розв’язання. «Раз рішився вже був на поділ Галичини і заявив це президентові міністрів Зайдлерові, — зауважував ерцгерцог Вільгельм. — Але ще того самого дня відкликав своє рішення з обави перед криком поляків в парламенті і краї» (док. 1).

Натомість цілком протилежною є оцінка В. Габсбургом престоло-наслідника Франца-Фердинанда як «розумного і енергійного» діяча, прихильного до українців, з намірами «відбудови великої Української Держави» (док.1).

Публічну демонстрацію симпатій до українців виявляв ще один представник династії, син імператора Франца-Йосифа ерцгерцог Рудольф. Як свідчить Є. Олесницький, під час подорожі по Галичині у 1887 р. ерцгерцог на кожному кроці і при будь-якій нагоді, навіть тоді, коли перебував тільки в польському оточенні, зазначав, що у краї є два народи: український і польський8.

Симпатії до українців, що їх висловлювали представники правлячої династії, демонстрація ними намірів щодо вирішення української проблеми супроводжувались пожвавленням українських консервативних кіл у Галичині, які наприкінці ХІХ-початку XX ст. претендували на самостійну політичну роль. Прикметним у зв’язку з цим було заснування Католицького Руського Народного Союзу, перейменованого у 1911 р. у Християнсько-суспільну партію — першу структуровану політичну організацію галицьких консерваторів. Водночас чимало консервативно налаштованих діячів перебувало в середовищі галицьких націонал-демократів і греко-католицького духовенства, які пов’язували політичні перспективи Галичини з правлячою династією. Активізація шляхетсько-аристократичних верств насамперед у Галичині, — а також у Великій Україні, поставила на порядок денний звернення до династичної ідеї як однієї з важливих підстав зародження новітнього українського монархічного руху. Неабияку роль в цьому відіграла політична й теоретична діяльність В. Липинського. У своїй праці «Szlachta na Ukrainie», опублікованій у 1909 р., він констатує позитивну роль німецьких династій у державотворчих процесах на Балканах, представники яких сформували монархічні інститути. За його словами, княжата німецькі, «які сидять на тронах державок балканських, відчули раптом приналежність до різних балканських патріотизмів»9.

Очевидно, подібна модель могла бути реалізована і в Україні. Більш виразно вона окреслилась під час таємних політичних нарад емігрантів з Великої України і галицьких діячів у Львові 1911 р., де було поставлено на порядок денний питання боротьби за політичну самостійність України. Опускаючи відомі деталі перебігу нарад10, зазначимо, що окремими її учасниками були сформульовані виразні монархічні плани щодо майбутньої незалежної України у трьох династичних варіантах. Перший передбачав кандидатуру на київський престол сина німецького імператора Вільгельма II — Іоахима; другий — кандидатуру одного з синів австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда, які не мали права успадкувати австро-угорський престол; третій — кандидатуру одного з представників дому Романових на підставі акцептації ним українських династичних традицій11.

Отже, ймовірна поява представника династії Габсбургів на українському престолі не обмежувалася політичними намірами лише галицького політикуму, а могла стати загальноукраїнським державотворчим концептуальним надбанням. У грудні 1912 р. В. Липинський надсилає обраному на згаданих нарадах Українському Інформаційному Комітету меморіал «Про наше становище супроти політичної ситуації в Європі». У ньому чітко зазначалось, що «українська нація має право на вільне і незалежне національне та політичне життя на власній території»12.

Передбачаючи можливість військового конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією, В. Липинський вважав, що завданням всіх свідомих українців повинна бути організація масового руху на незайнятій воюючими арміями українській території за повне визволення України з-під ярма чужих держав.

Агітація в масах з цього приводу мала включати низку гасел, серед яких на перший план висувались політичні вимоги, які полягали у тому, що «Україна в етнографічних границях стає незалежною державою (форма правління — конституційна монархія і евентуальна справа династії — германської, австрійської, чи може навіть російської — залежатиме від української конституанти і становища Європи) під протекторатом Росії або Австрії, обов’язується заховувати повний нейтралітет супроти цих двох держав»13.

На думку сучасного українського дослідника Л. Біласа, В. Липинський не бачив у своїй ідеї російського чи австрійського протекторату можливості обмежити українську незалежність14. Цілком ймовірно, що ідея протекторату пов’язувалась саме з концепцією династичного зв’язку нової монархічної України з правлячою династією Романових або Габсбургів. Підготовлений В. Липинським меморіал став значною мірою підставовим документом для подальшої політичної діяльності створеного Українського Інформаційного Комітету. Хоча практичне значення меморіалу ставилося під сумнів, зокрема одним із членів Комітету, українським соціал-демократом А. Жуком. У той же час сформульовані А. Жуком «Основи, на яких покликується до життя політична організація під наголовком “Український Інформаційний Комітет”» значною мірою ґрунтуються на окремих положеннях чи ідеях меморіалу В. Липинського. В «Основах», зокрема, зазначалось, що платформою, на якій об’єднуються члени Комітету і яка стає вихідною точкою його діяльності на випадок війни, є «самостійність, або ж