Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко
Вже від початку свого перебування на Великій Україні В. Габсбург уважно слідкував за розвитком політичних подій в країні. Цілком зрозуміло, що чималий інтерес і водночас певне занепокоєння командира УСС викликала аграрна політика Центральної Ради, яка мала важливе значення для економіки Центральних держав. Загалом він був налаштований оптимістично щодо політичної перспективи України. Про це, зокрема, свідчить О. Луцький: «Відтак зайшли ми в розмові на укр. республіку, — занотував він у своєму щоденнику 3 квітня 1918 р. — при чім я пояснив йому історію Центральної Ради і земельну справу. Він думає, що Україна буде сильно стояти, що радикальна розв’язка соціальних питань на Укр. тільки тим часом ослаблює «Раду», але се вдасться і небавом Україна буде мати за собою велику крізу, яку інші, на Заході, щойно відтак будуть мусіли переходити». «Він оптиміст в укр. справі і також обіцює собі багато в Катеринославщині, Полтавщині і т. д.», — робить висновок ад’ютант ерцгерцога. При цьому В. Габсбург зауважив, що «він і Цісар (Карл І. — Авт.) (в спротивенстві до пок[ійного] цісаря) дуже інтересуються укр. рухом і сприятимуть йому»56.
У квітні 1918 р. військова група Вільгельма Габсбурга, яка входила до складу 11-ї дивізії австро-угорської армії, зайняла Херсон. За кілька днів УСС рушили вгору по Дніпру до Олександрівська, який після короткотривалих запеклих боїв з більшовицькими частинами 16 квітня був взятий підрозділом полковника П. Болбочана й Хортицьким куренем Вільних козаків отамана Оліфера. 18 квітня в місто увійшли УСС, яких вітали вояки П. Болбочана й Хортицького куреня. В Олександрівську УСС перебували протягом майже двох місяців. Тут вони увійшли в тісний контакт з частинами Запорізького корпусу: 2-м Запорізьким пішим полком П. Болбочана й Запорізьким кінним гайдамацьким полком ім. К. Гордієнка під командою полковника В. Петріва.
На другий день після вступу УСС до Олександрівська місцева українська громада відрядила до В. Габсбурга свою делегацію. До олександрійської «Просвіти» для налагодження спільної культурницької праці було делеговано М. Заклинського, який одночасно активно співпрацював з комендантом міста Гемпелем. У спогадах січовик писав, що наприкінці квітня — травні 1918 р. «Просвіта» організувала кілька виїздів на Хортицю, в яких взяли участь січові стрільці В. Габсбурга й запорожці під командуванням полковника П. Болбочана57.
Ерцгерцог із захопленням писав А. Шептицькому про своє перебування на землі запорожців: «Я знову із хоробрими легіонерами на «Запоріжжі», тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорізьких традицій; я щасливий тут знаходитися…» (док.71).
В. Петрів у своїх спогадах подає опис зустрічі наддніпрянського вояцтва з УСС-ами, свідками якої були тисячі людей із Запоріжжя. Офіцери штабу Запорізької дивізії, посадивши ерцгерцога в царську карету, захоплену під час походу запорожців на Крим, супроводжували династа з роду Габсбургів під гучні вигуки «Слава», веселі оплески вояцтва й зібраного народу.
Запорізький корпус (командувач генерал Натіїв) — одна з кращих бойових одиниць армії УНР — відзначився проведенням блискучої операції по звільненню Криму від більшовиків. У ході бойових операцій українських частин у Криму загострився конфлікт із німецьким командуванням, яке не бажало утвердження української влади на кримській території. У результаті кримське угруповання української армії, якому загрожувало роззброєння німцями, було виведене з Криму й розташоване поблизу Олександрівська58. Невдовзі після прибуття до міста командування Запорізької дивізії влаштувало прийом у міському саду на честь ерцгерцога В. Габсбурга, якого із захопленням вітали запорожці й місцеве громадянство59.
В. Петрів свідчить у своїх спогадах, що тертя між запорожцями й австро-німецькою військовою владою тривали. Ерцгерцог Вільгельм особисто залагоджував суперечності, виїжджаючи з цією метою до австрійського командування60.
Запорожців, опозиційно налаштованих як до соціалістичних експериментів Української Центральної Ради, так і до окупаційної політики австро-німецької влади, не могла не притягувати імпозантна постать представника дому Габсбургів, який послідовно підтримував українські інтереси. Офіцери дивізії генерала Натіїва були частими гостями в ерцгерцога. Серед них — уже згаданий капітан генерального штабу Гемпель — військовий комендант Олександрівська й повіту. О. Луцький характеризує його як «противника соціялізації і соціялістів», який справив на ерцгерцога найкраще враження. «Він самостійник, — зауважує ад’ютант В. Габсбурга. — Симпатичні йому федералісти, бо це мозок України, а с.р.с.д. — капуста головата. Він думає, що його дивізія… (Запорізька. — Авт.) як верне у Київ, геть розжене с-рівську «Раду» і міністром стане Болбочан. Це, як і все, треба перевести силою, без сантиментів, бо все пропаде…»61.
Позиція Гемпеля перегукувалася з опозиційними настроями поміркованої частини українського суспільства і професійних військових щодо Української Центральної Ради, яка завела українську державність в глухий кут. Отже, всі ознаки кризи, в якій опинилась УНР, були цілком очевидними як для близького оточення ерцгерцога, так і для нього самого.
І все ж переворот 29 квітня 1918 р., який привів до влади гетьмана Павла Скоропадського, не мав підтримки ні серед запорожців, ні серед усусів. «Гемпель лютий. Ми здебільшого также. Австрія про це нічого напередодні навіть в час не знала, — коментує О. Луцький реакцію на гетьманський переворот. — В городі розліплюють відозву укр. партій і організації за Радою проти гетьмана. В укр. часописі Січ ні словечка про це. В рос. Друзі народа страшний крик проти гетьмана і його конституції»62.
Проте опозиційність поміркованих українських політичних сил відрізнялася від деструктивних дій українських соціалістів, які фактично уже з травня-червня розпочали підготовку повстання проти гетьмана і створеної ним Української Держави. На противагу заангажованим у партійне доктринерство соціалістичним лідерам, серед офіцерів Запорізького корпусу зростало розуміння, що саме традиційна форма української державності — гетьманство, оперте
