Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Денис Володимирович Журавльов

Степановичем, низько вклонився йому і поцілував гетьманський бунчук. У своїй промові Кость Гордієнко привітав намір Мазепи звільнити Україну з-під російського панування і запевнив гетьмана в підтримці січового товариства. Гетьман у відповідь на це сказав, що лише турбота про Вітчизну спонукала його, старого і бездітного, піти на цей відчайдушний крок. Мазепа підтвердив свою готовність скріпити союз із Січчю хресним цілуванням (що і було зроблено двома днями згодом). Наступного дня Гордієнко на чолі запорозької делегації з'явився до штаб-квартири Карла XII у Великих Будищах. 28 березня (8 квітня за новим стилем) було укладено союзний договір між гетьманом Мазепою та кошовим отаманом Гордієнком, з одного боку, і королем Карлом XII – з іншого. Згідно з цією угодою Січ приєднувалася до українсько-шведського союзу, а шведський король зобов'язався не укладати мирної угоди з царем, доки не визволить з-під російської влади Україну і не забезпечить права і вольності для Запорозької Січі. Січовики подарували шведському королю 115 російських полонених, взятих ними під Царичанкою, за що отримали від Карла 10 тисяч флоринів.

Це був справжній тріумф політики Мазепи, який дещо компенсував втрату Батурина та північного Лівобережжя. Під владою гетьмана Мазепи знову об'єднувалася значна частина української території. Запорозькі землі мали за тих обставин особливе значення, бо через них відбувалися зв'язки з Польщею, Туреччиною та Кримом. Ще важливішим було те, що Мазепа нарешті подолав вічну запорозьку опозицію і дістав підтримку Січі, яка мала такий великий вплив на широкі народні маси в Україні. Неабияке значення мала дипломатична та військова допомога Запорожжя. За його посередництва гетьман і король досягли попереднього порозуміння з Кримом щодо татарської військової допомоги, а Туреччина почала більш оптимістично оцінювати перспективи союзників. Нарешті, для всіх було ясно, що наявність 8 тисяч запорозьких вояків, добре обізнаних з театром воєнних дій, забезпечувала Мазепу власною військовою силою.

Перехід запорожців на бік Мазепи і Карла XII викликав виступи українського населення проти російської влади та військ, що одразу охопили майже увесь прикордонний із запорозькими землями Полтавський полк, Правобережжя і навіть невелику частину Слобожанщини, створивши певну загрозу для російського війська. Російський генерал Ренне писав Меншикову (лист від 25 березня 1709 року): «Оные [запорожці], также и тамошние мужики все отложились и уже давно нам неприятели». 30 березня він писав цареві: «Здесь болшой огонь разгараетца, которой надобно заранее гасить». До запорожців приєдналися міста Пере-волочна, Келеберда, Нехвороща, Маячка, Царичанка, Нові Санжари та інші – практично вся територія, на якій колись відбувалося повстання Петрика. Незабаром між Ворсклою, Ореллю і Дніпром вже діяло 15-тисячне військо повстанців.

Повстання в Полтавському полку і з'єднання повстанців із запорожцями мали чималий вплив на Правобережжі, яке раніше вагалося між українсько-шведською і проросійською орієнтацією. Становище змінилося після прилучення Запорожжя до Мазепи. Запорожці відразу звернули увагу на Правобережжя. «Кошевой вор пишет универсалы за Днепр в Чигирин, прелщая к Мазепиной стороне», – писав князь Г. Долгорукий Меншикову 16 березня 1709 року. А 3 квітня він же доповідав цареві, що Гордієнко «яд свой злой еще продолжает изливать, на другую сторону за Днепр непрестанно прелестно пишет, дабы побивали свою старшину [прихильну до царя і Скоропадського], а сами б до него за Днепр переходили, что уже такая каналія тамо за Дніпром купами збираетца й разбивает пасеки…». Це «чигиринское смятение» дуже непокоїло царя. Щоб «тамошней край удержать и до бунту не допускать и тамошних доброжелаемых охранить», до Чигирина з Клева був відряджений драгунський полк генерала князя Г. Волконського, а з Лівобережжя – два драгунських полки і козаки Стародубського та Ніжинського полків. Чигиринським полковником був призначений сумно відомий Гнат Ґалаґан (в листах царя він фігурує як «Кгалаган» або навіть «Калагін»).

Тим часом на Січі відбувалися досить дивні події, які не могли не послабити загальні позиції Запорожжя. На початку квітня на кошового отамана, замість Гордієнка, було обрано вже літнього Петра Сорочинського. Це викликало заколоти і «непрестанные между ними [запорожцями] бои», як повідомляв Петра І Меншиков 14 квітня 1709 року. Сорочинського росіяни вважали за «самаго добраго [для себе] человека» і тому сподівалися на радикальні зміни в політиці Запорожжя, зокрема розриву запорозько-шведського союзу. Але сталося зовсім інакше. Сорочинський не тільки не був прихильником царя, але ще й сам виїхав до Криму, щоб дістати там допомогу проти росіян.

Питання про причини цих змін на Запорожжі в історичній науці дотепер не з'ясоване як слід. Дуже схоже, що тут попрацювали російські агенти, які давно вже намагалися позбутися Гордієнка. Окрім закликів, прокламацій та листів Б. Шереметева та О. Меншикова до запорожців «об отвращении от неприятельской стороны», уряд Петра І вживав також інші засоби, про які радянський історик В. Шутой писав: «В это же время [на початку березня 1709 року] в Сечь прибыло посольство от Апостола. По указанию русского командования Апостол тщательно готовил это посольство. Он отобрал из своего полка «добрых Козаков», т. е. таких, которые были раньше в Сечи кошевыми и были известны запорожцам, причем посольство было снабжено значительными денежными суммами. Задача послов состояла в том, чтобы разойтись по разным куреням и там «диверсии учинить» против мазепинцев, постараться свергнуть Гордиенко и судью». Але ця місія «апостольців» не пройшла так легко: їх було виявлено, прикуто до гармат, а листи, які вони привезли від Апостола, були послані до Гордієнка. Згодом «апостольцям» пощастило втекти з Січі, але на раді 6 квітня Гордієнко був замінений Сорочинським.

Можливо (цю думку обережно висловлював у свій час Оглоблін), ця зміна була пов'язана з боротьбою угруповань та зовнішньополітичних концепцій на Запорожжі. Очевидно, Гордієнко і Сорочинський були представниками різних груп козаків, що мали відмінні погляди на справи внутрішньої і зовнішньої політики Запорожжя. Сорочинський міг висловлювати погляди старшої, більш консервативної частини козацтва; Гордієнко – молодшої, більш радикальної та активної. Можливо, розкол між ними стався на грунті зовнішньої політики. Здавна на Запорожжі, так само як і в Гетьманщині, існували й боролися між собою кілька зовнішньополітичних «орієнтацій», серед яких з ростом загрози для Січі з боку Росії все більшого авторитету набувають кримська і польська, що мали також певний зв'язок і з внутрішніми (зокрема економічними) проблемами Запорожжя (так, прихильники орієнтації на Крим думали і про значний потенціал торгівлі запорозьких земель і південної Гетьманщини з ханством). Приєднання Гордієнка до союзу Мазепи з Карлом XII і Станіславом Лещинським неминуче давало перевагу «пропольському» угрупованню на Січі. Цікаво, що Гордієнко кілька разів (зокрема 5 і 15 березня 1709 року, а потім після укладення запорозько-шведської угоди) звертався до Станіслава