Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Денис Володимирович Журавльов

не відмовлялися підтримати короля та гетьмана, але в цілому не давали однозначної відповіді, віддаючи перевагу вичікуванню. Зокрема, невдача Слобожанського походу у лютому 1709 року, а особливо зруйнування Запорозької Січі російськими військами у травні 1709 року не могли не вплинути на позицію турецького султана та кримського хана, на допомогу яких особливо сподівалися Карл XII і Мазепа. Щоправда, войовничий і розумний хан Девлет-Гірей неодноразово заявляв про готовність в будь-який момент відправити своїх вершників на допомогу Карлу і Мазепі, але запал хана стримував султан і особливо його великий візир, на «миролюбство» якого сильно впливав і такий банальний чинник, як чималі хабарі, які давав візиреві та іншим недалекоглядним та ласим до грошей турецьким вельможам російський посланник до Стамбула Толстой. Проте Мазепі та шведському королю пощастило не тільки зберегти інтерес Криму і Туреччини до антиросійської коаліції, але й налагодити постійні контакти та уможливити продовження переговорів з цими країнами. Хоча Туреччина і навіть Крим так і не виступили проти Росії за життя гетьмана, дипломатичні заходи Мазепи навесні 1709 року забезпечували південний фланг для союзної шведсько-української армії, а також врятували шведську справу після Полтавської катастрофи.

Карл XII і Мазепа в 1708 – 1709 роках відчайдушно сподівалися на прорив до Лівобережжя польського короля Станіслава Лещинського, який, спільно зі шведським корпусом генерала Крассау мав зайняти Правобережну Україну та піти далі. Мазепа кілька разів посилав своїх довірених людей до Станіслава, закликаючи його прискорити похід на Україну. В перехопленому росіянами листі до Станіслава, написаному в Ромнах 5 грудня 1708 року, гетьман Мазепа писав: «Чекаю щасливого і скорого Вашої королівської милості прибуття, щоб ми могли спільною зброєю й думкою неприятельського московського одразу приборкати дракона, а найпаче тепер, коли почала Москва грамотами своїми простий бунтувати народ і громадянську всчинати війну». Проте Станіславу було не до походу на Україну – його сили стримували прихильники Августа, яким допомагав великий російський корпус генерала Гольца (11 драгунських полків), що переважав за чисельністю шведське військо не надто ініціативного генерала Крассау.

Безпосередні наслідки цієї жвавої дипломатичної діяльності гетьмана Мазепи в 1708 – 1709 роках були невеликі. Але немає сумніву, що нова турецько-російська війна, що почалася в 1710 році і закінчилася Прутською поразкою Росії наступного року (яка мала всі шанси завершитися дуже важкими для російських великодержавних планів наслідками, і лише через просто-таки неймовірну тупість і продажність турецьких державних діячів не стала тим, чим стала Полтава для шведів), була частково одним із наслідків політики вже покійного на той момент гетьмана.

Слід відзначити, що саме за тих винятково складних, майже безнадійних обставин яскраво виявився великий дипломатичний хист Івана Мазепи, який вперше за все своє довге життя міг відверто реалізовувати зовнішню політику Української козацької держави, не криючись і не маскуючись.

Безперечно, найбільшим і, можливо, найнесподіванішим успіхом гетьмана Мазепи стало приєднання до українсько-шведського союзу запорожців наприкінці березня 1709 року.

Формально визнаючи зверхність гетьманської влади (з часів Хмельницького), Запорозька Січ протягом правління багатьох гетьманів, зокрема і Мазепи, стояла то в більш, то в менш жорсткій опозиції до гетьманських урядів. Зокрема Мазепі запорожці в своєму листуванні завжди закидали ворожу інтересам українського народу національну (проросійську) і соціальну (простаршинську, аристократичну) політику. Не раз Січ відкрито виступала і навіть повставала проти гетьманського уряду і зазвичай підтримувала дії полтавської старшинської опозиції, не надто ввічливо іменуючи свого гетьмана «Махієвелем [Макіавел-лі]» та «хитрим лисом». Лідер запорозьких автономістів кошовий отаман Кость Гордієнко, одна з найвизначніших постатей в історії Січі, ставився особисто до Мазепи відверто недоброзичливо. Тому запорожці спочатку дивилися на виступ Мазепи проти Петра І з великою недовірою, проте згодом брутальна поведінка московської адміністрації на півдні України, царський терор на Гетьманщині, впливи булавінців і Криму, а також послання Мазепи спричинили перелом в настроях січовиків, здавна занепокоєних російським проникненням на їхні землі (ще наприкінці XVII століття російські фортеці з'явилися на річці Самарі, тобто на землях, які запорожці здавна вважали своїми; ці, а також інші явно недружні щодо Січі дії російського уряду запорожці небезпідставно розцінювали як репетицію майбутнього рішучого наступу на їхні права та вольності).

Боротьба за Запорожжя між Мазепою і Петром була важкою. Ще 1 березня 1709 року цар писав Меншикову, що на Чортомлицьку Січ треба послати «кто поумнее, ибо там не все шпагою, но и ртом действовать надлежит». Росіяни намагалися діяти своїми звичними методами – підкупом окремих важливих запорозьких старшин, що нерідко приносило їм успіх у минулому в стосунках із Доном та Запорожжям. Але, схоже, цар недооцінив рівня усвідомлення січовиками тієї страшної небезпеки, яку його централізована військово-бюрократична держава становила для вільнолюбивої Запорозької Січі. Було вже пізно, й московська спроба усунути кошового Костя Гордієнка за допомогою інтриг та грошей не вдалася. Посли гетьмана Мазепи – генеральний суддя В. Чуйкевич, генеральний бунчужний Ф. Мирович і чигиринський полковник К. Мокієвський, які прибули до запорозького форпосту Переволочної, де був тоді Гордієнко з частиною запорозького війська, з'ясували всі питання, і 12 березня Запорозька Рада остаточно ухвалила підтримати гетьмана Мазепу й вислати депутацію до нього й шведського короля. У розпачі цар і його канцлер Головкін спробували посварити січовиків і Мазепу, здійснивши «викид компромату» – Головкін знайшов у російських архівах старі листи гетьмана до російського царя, в яких Мазепа скаржився на те, що запорожцям не можна довіряти, вони ненадійні союзники Росії. Але навіть це не допомогло. Січове товариство могло не відчувати особливої приязні власне до Мазепи, але спільна смертельна небезпека для українських автономних утворень з боку російського уряду об'єднала запорожців та гетьмана. 19 березня запорозька делегація кількістю 80 чоловік зустрілася з Іваном Мазепою та шведським фельдмаршалом Реншильдом у Великих Будищах, де була досягнута попередня усна домовленість про приєднання Січі до союзу Мазепи і Карла XII. Гетьман подарував січовикам 2 тисячі золотих, а шведський генералітет пригостив гарним обідом. Коли задоволені перебігом подій делегати повернулися на Січ, виявилося, що Петро І зробив ще одну спробу перехопити козаків Гордієнка, які вже йшли на з'єднання з армією Карла XII. Шлях запорожцям на північ заступив полковник російської служби Кемпбел з трьома драгунськими полками. Але відчайдушні запорожці сміливо атакували російських драгунів і розбили цей невеликий корпус під містечком Царичанкою, перебивши сотню росіян і взявши в полон приблизно стільки ж, з незначними втратами для себе. Ця перемога сприяла розповсюдженню повстання проти російської влади на південній Полтавщині.

26 березня 1709 року в селі Диканьці неподалік Полтави відбулася зустріч кошового Костя Гордієнка з гетьманом Мазепою. Кошовий зустрівся з Іваном