Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук

13 травня 1933 року застрілився один із найвидатніших українських комуністів, письменник Микола Хвильовий, який збагнув усю глибінь брехні московського комунізму.

У липні того ж року телеграма з Москви повідомила про самогубство Миколи Скрипника, який довгі роки був міністром освіти УССР, а якого останньо усунув Постишев за „націоналістичні” ухили. Лондонський „Таймс” з датою 10 липня 1933 року, пишучи про самогубство Скрипника, пригадав, що „Постишев у своїх двох промовах, виголошених минулого місяця, одверто оскаржив Скрипника, що він має анти-сталінські переконання і стоїть у зв'язку з українським національним рухом, який змагає до відірвання України від Росії.[117]

РОЗКРИТТЯ УВО-ОУН НА СХІДНІХ ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ

Літом 1933 року почали появлятися пресові вістки про нову хвилю арештів серед провідного активу на східньоукраїнських землях, особливо серед тих українців, які, приїхавши свого часу з західніх земель, зайняли на Наддніпрянщині керівні посади в большевицькому урядовому апараті. На підставі приватних вісток західньоукраїнська преса інформувала в липні 1933 року про заарештування у Києві трьох галичан, старшин червоної армії, в Одесі – 18 студентів та неуточненої кількости осіб – у Харкові. На підставі повідомлень з Москви вслід за тими першими вістками подано інформацію, що між арештованими є Бадан, Юрасів „і приблизно 100 інших”, а також широко відомий на той час український комуніст Шумський, що його арештовано з наказу Постишева за приналежність „до організації, яка змагала до відірвання України від Росії”.

3 серпня 1933 року, без сумніву, в зв'язку з тими арештами, у Львові застрілився урядовець большевицького консуляту Микола Стронський, колишній сотник УСС, що його було викликано до Харкова. В одній з дальших вісток про арешти названо теж М. Барана з Києва, колишнього комісара в УГА.

31 серпня того ж року львівський часопис „Діло” повідомив, що одним із головних обвинувачених є Осип Букшований – колишній отаман Українських Січових Стрільців. Ще інші вістки подавали про ув'язнених Леся Курбаса, проф. Миколу Чайковського і д-ра Михайла Лозинського.

Московська газета „За комуністіческоє просвєщеніє” 16 серпня 1933 року інформувала про розкриття в УССР української націоналістичної організації і назвала найчільніших з-поміж арештованих: Бадан, С. Вітик, Приступа, Григоріїв, Пасіка „та інші”. А в повідомленні з Москви в листопаді 1933 року мовилося, що перед Найвищим судом УССР у Харкові відбудеться низка політичних процесів проти членів виявленої української націоналістичної організації, метою якої було відірвати Україну від Росії.

Врешті, в грудні того ж року московський диктатор в Україні Косіор і його новоприсланий з Москви заступник (незабаром наступник) Постишев відверто подали в своїх офіційних заявах, що заарештовані були членами Організації Українських Націоналістів, зглядно Української Військової Організації, що нею керує полк. Євген Коновалець. При тому вони назвали, як провідних членів розкритої організації, таких осіб: Максимович, Петренко, Тур, Букшований, Шумський, Бандрівський, Лозинський, Козоріс, Озерський. Шпарага, Сеньчук, Викомчук.

ОФІЦІЙНЕ БОЛЬШЕВИЦЬКЕ СТВЕРДЖЕННЯ

На підставі згаданої заяви тодішнього „першого секретаря ЦК КП(б)У” Косіора пленум Центрального Комітету Комуністичної Партії України, що відбувся в Харкові восени 1933 року, ухвалив таку резолюцію:

„Керуючі органи КПУ переочили і своєчасно не викрили посиленого пересякнення українськими націоналістичними елементами керуючих органів колхозів, машино-тракторних станцій, земельних і культурних установ, де вони переводили шкідництво й контрреволюційний саботаж: супроти розпоряджень компартії і радянської влади. Створилися цілі гнізда контрреволюційних дворушників, що провадили свою працю в наркомах, в наукових установах і навіть у партійних керуючих органах.

„Націоналістичні елементи, що пересякли партійний і державний апарат, зустрічали пряму піддержку з боку українських націонал-ухилівських верств, що зімкнулися з ними в підривній діяльності супроти партії і радвлади. Свою діяльність розвинули вони дуже широко і спричинили дуже велику шкоду соціялістичному будівництву на Україні.

„Українські націоналісти перебували в зв'язках з українською еміґрацією і з Галичиною, особливо ж з відомим гітлерівським наємником Коновальцем. Їх контрреволюційна і пропаґандивна праця проводилася за засоби закордонних чинників”.

Зміст доповіді Косіора про діяльність українських націоналістів на окупованих Москвою землях надрукували московські „Ізвєстія” з 2 грудня 1933 року:

„Після ліквідації громадянської війни, – писали „Ізвєстія”, – значна частина представників буржуазних українських партій перейшла на бік совєтської влади. Дехто з них, як наприклад, боротьбісти стали справжніми большевиками, але більшість залишилася на національних позиціях і пішла до компартії, бажаючи розсадити її зсередини. Пізніше до них приєдналися укапісти і виразні націоналістичні елементи ... Після розгрому шумськізму наша пильність впала. Це було поважною помилкою з боку ЦК КПУ, бо українські націоналісти зачали пристосовувати в боротьбі проти совєтської влади тактику „тихої сапи”. Вони пролізли в наші підприємства, совхози, МТС, колхози і навіть в партійні установи. Ми переочили ідейне переродження Скрипника і оформлення цілої течії, цілої націоналістичної групи, що ним очолювалася. Не забуваймо, що Україна займає передові позиції в СССР у стосунку до капіталістичного оточення і це зобов'язує нас бути особливо пильними й готовими відбити всілякі напади. Проте, за останні роки, приховуючись під прапором українізації для здійснення їх контрреволюційних цілей, творилися цілі гнізда націоналістів – у наркомпросі, наркомземі, в наркомюсті, в академії, інституті шевченкознавства і т. д. При кермі всіма цими установами перебували майже самі націоналістичні елементи...

Більшість націоналістів прибула на Україну з-за кордону – з Праги і Галичини. Велику ролю в тому грали галицькі націоналісти, що цілком продалися польським поміщикам, ополячилися та були післані сюди, щоб приготовляти інтервенцію. Але крім націоналістів, що прибували з-за кордону, були значні місцеві групи на совєтській Україні: тут головну ролю грали внутрішні вороги з партійним квитком у кишені. Це люди в роді Волоха, Ялового, Річицького, Авдієнка, Сирка, Турата й інших... Ще в 1923 році провідники української контрреволюції, як от Коновалець й інші, вирішили використати зміновєховський рух для своїх цілей. Націоналістичні елементи, що прибували на Україну під виглядом зміновєховців, намагалися прибрати до своїх рук наш державний апарат. У свій час ми викрили СВУ, а опісля був викритий націоналіст Матвій Яворський і з ним т. зв. „Український національний центр”, на чолі якого стояли Грушевський, галицький генерал Коссак та інші. Виявлені були також дворушники в партії, як от Михайло Левицький, котрий, прикриваючись партійним квитком, на ділі провадив націоналістичну акцію.

На початку цього року ми викрили нову націоналістичну контрреволюційну організацію, на чолі якої стояли: Максимович, Шумський, Біленький, Сологуб та інші. Цією організацією керував з-за кордону знаменитий Коновалець, котрий, будучи в Києві