Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
НОВА ХВИЛЯ ТЕРОРУ ПРОТИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ
У 1937-38 роках прийшла нова хвиля терору і проти українських письменників, обвинувачених за український націоналізм. Жертвами стали навіть ті письменники, що своєю критикою в 1934-35 роках заарештованих тоді українських письменників помагали „розкривати” їх як „ворогів народу”, наприклад, Коряк, Коваленко, Кириленко, Минитенко, Кулик, Щупак. Всі вони попали в терористичну машину НКВД, серед них В. Ґжицький, В. Атаманюк, В. Бобинський, М. Гаско, М. Кічура, І. Ткачук, О. Березинський, М. Ірчан та ін.[125]
„ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦЮНАЛІСТІВ-ДЕРЖАВНИКІВ”
Під час розсліджування викритих вінницьких могил у 1941 році було знайдено при жертвах большевицьких масакр різні документи. Комісія ствердила, що майже всі ці документи мали дати 1937-1939 років, а тільки деякі дати 1936 і 1940, отже, жертви большевицьких масакр у . Винниці попали до рук НКВД у 1936-1940 роках. Між знайденими при трупах документами був, – як твердить інж. Михайло Селешко[126], один із учасників досліджування могил, – акт обвинувачення групи людей, які належали до організації під назвою „Організація Українських Націоналістів-Державників”. Знищений вологістю землі цей акт мав дату серпня 1938 року і був підписаний майором НКВД Корабльовим. М. Селешко не подає у своїй статті дослівного тексту цього акту обвинувачення, а тільки переповідає цікавіші моменти, спираючи свої висновки також на проведене ним опитування про ту організацію серед місцевого населення.
„Організація Українських Націоналістів-Державників”, – каже М. Селешко, – була досить розгалужена по всій Україні особливо серед українського вояцтва червоної армії, а центр її знаходився в Києві. Одну групу тієї організації мав очолювати І. Г. Подольський, начальник обласного відділу освіти у Винниці, належав до неї і формальний член компартії Чернявський. Цю групу було розбито й ліквідовано в 1938 році. У 24-ій стрілецькій дивізії працював з рамени тієї організації В. Н. Нечаїв, у 71-му полку ветеринарний лікар Кудрик та коваль Малько, які мали зв'язок з Нуромським, начальником ветеринарного управління Київської Військової округи. У 97-ій стрілецькій дивізії – майор Кондратіїв, приєднаний до організації командиром Київської піхотної школи комдивом Зубовим. Співробітниками Кондратієва були: Герасимчук, керівник господарського відділу піхотної школи; Затворницький – начальник постачання школи; Пляшко – учитель математики і в тій школі; Рилев – командир артилерії; Грушецький – учитель української мови.
Одним із керівних членів ОУНД, від 1934 року почавши, мав бути якийсь високий військовий достойник Кавуловський, якому організаційно підлягав Кондратіїв. Як керівники організаційних клітин ОУНД по інших відділах червоної армії, згадуються ще: старшини Кондратенко, Романенко, Катасанов – у Києві, Дорошенко в Жмеринці, Голтуренко в 289-му стрілецькому полку, Северинів і Товаровський у 97-му артилерійському полку.
У Київському районі організація мала приблизно 150 бійців, у Київському ґарнізоні приблизно 500.
В акті обвинувачення мовиться, що Організація Українських Націоналістів-Державників ширила ідеологію українського націоналізму, розповсюджувала українську націоналістичну літературу, що її діставала з-за кордону, мала організаційні зв'язки з Проводом Українських Націоналістів за кордоном, а своїм основним завданням уважала підготовку до повстання, яке мало вибухнути в слушну хвилину, щоб відірвати Україну від Росії та відновити самостійну українську державу.
До того М. Селешко додає пояснення, що в 1938 році, деякий час після замордування полк. Є. Коновальця, до ПУН дійшли були вістки, з УССР, що там було заарештовано й розстріляно 217 українців, старшин червоної армії, з генералами й командирами дивізій включно, що їх, як членів ОУНД, розкрило НКВД з допомогою вбивці полк. Коновальця. Дата акту обвинувачення членів ОУНД вказувала б, що ті арешти й розстріли в 1938 році було проведено в зв'язку з смертю полк. Коновальця.
ПІДПІЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ОУН НА НАДДНІПРЯНЩИНІ
Ми навели вище список революційних виступів українського народу проти московсько-большевицьких окупантів в 1929-1939 роках. Цей список, очевидно, далеко неповний, виготовлений нами на підставі скупих нотаток у тодішній українській закордонній пресі та з вирізків офіційних большевицьких стверджень і принагідних згадок большевицьких газет. Що з цього слід вписати на конто безпосередньої діяльности УВО-ОУН на східніх землях України, що на рахунок ідейно-політичних впливів ОУН, а що було тільки стихійною реакцією українського населення проти московсько-большевицького гніту, про це сьогодні годі сказати через згадані вже нами причини, а саме:
1. Жодного прилюдного судового процесу проти українців на центральних і східніх землях України, обвинувачених за приналежність до УВО-ОУН, большевики ніколи не переводили, але всіх їх ліквідували на підставі таємних присудів; жодної вільної преси в УССР не було й немає, а до своєї преси большевики не допускали нормальних повідомлень про те, кого з „громадян УССР”, кого й за що саме суджено.
2. З боку Проводу ОУН усі таємниці щодо організаційної мережі УВО-ОУН в УССР та її дій на тому терені забрав зі собою в могилу полк. Євген Коновалець.
3. Дальше тривання московсько-большевицької окупації України змушує бути обережним навіть з публікацією тієї жменьки даних про події того періоду, які ще збереглися.
А тому, якщо ми все ж таки хочемо дати відповідь на питання, що саме можна вписувати на рахунок дій УВО-ОУН на східньоукраїнських землях, то нашу відповідь ми можемо спирати тільки на логічні висновки й міркування чи припущення.[127] Отож:
1. Спілка Визволення України і Спілка Української Молоді, на нашу думку, жодного організаційного пов'язання з УВО-ОУН не мали. Зате очевидним і безсумнівним стає для об'єктивного дослідника тих подій, на підставі аналізи зізнань підсудних провідних членів цих організацій, – ідейно-політичний вплив Української Військової Організації на СВУ-СУМ. Бо виявлені зізнаннями і заявами підсудних явна ворожість до соціялістичних експериментів, першопляновість національних інтересів перед клясовими, визнання потреби національної диктатури в переходовому етапі закріплювання української державности, орієнтація на власні сили і, насамперед, дуже чітке й рішуче наголошування постуляту національно-державної суверенности України (моменти, такі дуже чужі усім тим українським соціалістичним середовищам, що до них колись суджені члени СВУ належали), – є аж надто
