Макуха - Дмитро Чобіт

на швидкості 147 км на годину (при допустимій 60 км) пронісся через населений пункт на Черкащині і не зупинився на вимогу працівників ДАІ. За словами міліціонерів, його зупиняли ще двічі — результат той самий. І лише коли дорогу перекрили автомобілем ДАІ уже на в’їзді у Черкаси, джип нарешті зупинився. За кермом перебував народний депутат П. Костенко, але посвідчення він інспектору ДАІ не дав. Очевидно, дії міліціонера вкрай обурили народного обранця, бо він, — писала газета «Факти», — сказав своєму охоронцю, що знаходився в автомобілі: «Дай йому по голові». Вийшовши із джипу, мужчина завдав удару в обличчя молодшому сержантові». Той упав, йому на допомогу поспішив напарник. У цей час депутат та його охоронець сіли в автомобіль, об’їхали патрульну машину і подалися в Черкаси.

Коментуючи цю подію, начальник департаменту громадських зв’язків МВД України Костянтин Стогній сказав: «Якщо б я був на місці пригоди при виконанні службових обов'язків — я б стріляв».

У розмові з журналістом П. Костенко все заперечив, він заявив, що сержанта ніхто не бив, усе це обмови, і додав: «Скажу відверто: якщо б я бив сержанта, він би вже не встав» [114].

Не наше завдання з’ясовувати, хто має рацію у цій, явно кримінальній, історії. Оскільки Павла Костенка так і не було притягнуто до відповідальності, то, очевидно, саме він і мав рацію. Як тут не згадати російської приказки: «Прав тот, у кого больше прав». Нас зацікавила інша суттєва обставина: народного депутата України супроводжував охоронець, а це само з себе свідчить, що П. Костенко є особливо поважною особою.

До речі, народним обранцям, державна охорона не передбачена. У Верховній Раді України першого (1990–1994) і другого (1994–1998) скликань ніхто навіть не чув про якихось охоронців. У 1990 році керівники тодішньої держави: Володимир Івашко (Голова Верховної Ради), Станіслав Гуренко (Перший секретар ЦК КПУ) і Віталій Масол (Голова Ради Міністрів) не раз ходили по вулиці Садовій у колишній ЦК та уряд самі, без будь-якої охорони. У 1992 р. я як голова Тимчасової комісії їхав у справах разом із тодішнім Прем’єр-міністром України Вітольдом Фокіним з Верховної Ради у Кабмін на його службовому автомобілі — звичайній «Волзі» (ГАЗ-31). Крім водія, на передньому сидінні їхав лише щупленький помічник, який по радіотелефону давав вказівки, кому слід зараз прибути у кабінет прем’єра. Жодна охорона нас не супроводжувала. Машині довелося трішки затриматись на перехресті вулиць Садової та Інститутської.

У Верховній Раді України побачили охоронців, коли у 1997 році у її стінах з’явилася Юлія Тимошенко, яка стала народним депутатом на дострокових виборах. У коридорах Верховної Ради її завжди супроводжував ескорт кремезних чолов’яг, вони йшли своєрідною «коробочкою», у центрі якої перебувала Ю. Тимошенко. На це смішно було дивитися. Депутати глузували: «Газова принцеса». Тепер з охороною, звісно, приватною, ходить, мабуть, половина складу Верховної Ради. Навіть пана Костенка охороняють. Що ж це за цяця? Як встановила міліція, джип БМВ, на якому їхав з охоронцем Т. Костенко, належав ЗАТ «Українська продовольча компанія», генеральним директором якої він значився, а її акціонерами «Українська правда» назвала «Ігоря Суркіса, Валентина Згурського, Юрія Карпенка та інші структури, близькі до Медведчука» [115].

3. Рибаков Ігор Олександрович, 1976 року народження, безпартійний. Цей, двічі обраний від БЮТ депутат за постійним номером 78, до 7 червня 2008 p., тобто до дня свого гучного виходу із проурядової коаліції, теж до числа відомих не належав; про нього не писали і довідникові видання. Скандальний вихід із проурядової коаліції І. Рибакова та Ю. Бута привернув до них пильну увагу преси. Наведемо кілька опублікованих коментарів з цього приводу.

«Вчинок Рибакова — це плата Тимошенко за її готовність формувати виборчий список не просто за гроші, а навіть без розбору кандидатур, писав Віктор Чивокуня в «Українській правді» 7 червня 2008 р. і продовжував: — За розповідями Михайла Бродського, який працював у штабі БЮТ в 2006 році, Рибакова до списку включив Богдан Губський. Це коштувало 4 мільйони доларів» [116].

У таке твердження нормальній людині важко повірити, бо невже у БЮТ спискотворення поставлено на бізнесові рейки? Та й слова М. Бродського у БЮТ, як правило, не коментують, а здебільшого називають їх неправдивими. Можливо, воно так і є, але чому ж тоді не дадуть чіткої відповіді на запитання: «За що саме і за які заслуги та перед ким безпартійний Ігор Рибаков двічі потрапив у парламентський список БЮТ?»

Запитання про те, ким є депутат від БЮТ Ігор Рибаков, не втратило актуальності. Після його виходу із правлячої коаліції відбулося екстренне засідання фракції БЮТ. Заступник голови фракції А. Кожемякін вніс дуже слушну і цілком правильну пропозицію — розповісти всю правду про І. Рибакова у пресі. При цьому він чомусь пропонував пов’язати його не з БЮТ, а із керівником президентського секретаріату Віктором Балогою. «Він контрабандист і зійшовся з контрабандистом Балогою, вони знайшли спільну мову, — додав А. Кожемякін» [117]. Треба думати, що про свого колегу А. Кожемякін мав достовірну інформацію: як-не-як — генерал-лейтенант, колишній заступник голови СБУ

Мабуть, звинувачення А. Кожемякіним бютівця І. Рибакова у контрабанді слід віднести до його бізнесової діяльності. Про те, що І. Рибаков таки бізнесмен, свідчить і такий факт. Як повідомило 26 червня 2006 р. інформаційне агенство «Ліга-новини», у березні 2005 р. Ігор Рибаков ініціював і профінансував (виділено автором. — Д.Ч.) автопробіг «Наш легітимний Президент — Віктор Федорович Янукович»