Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна
Звісно, ми були не зовсім підготовлені до того, і з плином війни ми вже в ході боїв отримували цю підготовку. Хвала богам, що серед нас були професійно навчені «правосєкі», які до того вже проходили службу в різних спеціальних родах військ, які були готові поділитися своїм бойовим досвідом, які бували в «гарячих точках». Вони, по суті, нас і навчали.
У «Правому секторі» нікого не відправляли зразу на фронт — була службова база, і ми всі проходили через службову базу. Я до того, ще в ліцеї, проходила допризовну підготовку юнаків. І стрілецька підготовка, і тактична там були на досить високому рівні, тож мені було не вперше все це бачити і робити. На озброєнні в нас була стрілецька зброя. Наше завдання було забезпечувати не лише вогневе прикриття чи вогневий наступ, а ще й зачистки… Скажімо так, складні досить завдання, для яких потрібна витривалість. Те саме подолання великої відстані у повній викладці…
Війна для нас виявилася менш травматичною, ніж Майдан. «Правий сектор» не спонсорувався державою, на початку ми не мали ні харчів, ні зброї, ні баз, ні амуніції, нічого. Проте ми вже мали досвід Майдану, «безумство» і відвагу, і це, в принципі, було запорукою нашого успіху. Коли відбувалися перші бої за Карлівку, здається, на початку червня, ми їхали хто з чим — з ножами, з травматичними пістолетами. Зараз це видається повним абсурдом, але тоді саме так ми їхали в бій. Може, навіть, не вести бій, а психологічно тиснути на ворога, тому що сепаратисти на тому боці були насправді теж дуже мало підготовлені, це ще до входу росіян. У них були тільки керівники-куратори москалі, а так здебільшого ті, з ким ми стикалися, були урки — з кримінальним минулим, кримінальним майбутнім і кримінальним сьогоденням. Тобто більшість із них отримали нарешті нагоду взяти до рук зброю і грабувати, вбивати, ще й безкарно, ще за це, може, й медальку дадуть… Але навчені вони були дуже погано, тому що кримінальний досвід тут не дуже годився, та й у страху очі великі…
Здійснили ми чотири чи п’ять походів на Карлівку, причому таких навмисних походів, бо нашим завданням було не звільнити Карлівку, а забрати зброю у сепаратистів — у нас не вистачало зброї, а походи на Карлівку були в цьому плані дуже плідними. Тобто заїжджали кілька автомобілів «Правого сектора», на яких розвівалися величезні, розміром з будинок, червоно-чорні прапори. І ми влаштовували там «чеченське весілля» — безладну стрілянину. Звісно, малопідготовлені урки-мурки кидали зброю й тікали. Ми потім зачищали, збирали зброю, сідали і від’їжджали, і так щоразу. Ясна річ, з кожним разом зброї прибувало: ті, хто спершу їхав з ножами, поверталися з короткими стволами, потім, за третім разом, уже з довгими. І так ми помаленьку «прибарахлялися». Саме це й породило легенду про «Правий сектор» — що ми безстрашні й відважні, бо таки у страху очі великі. Сепаратистам було незрозуміло, що у нас робиться в головах, чому ми біжимо з ножами на кулі, — видавалося, ніби ми справді якісь кіборги, роботи. Так усе починало розбудовуватися.
Важко було усвідомлювати, що твій чоловік десь там є. Наче поруч, але й так далеко водночас, і ти не можеш це контролювати, не можеш його захистити. На той час іще й брат мій воював (я під Донецьком, він — під Луганськом), і це було дуже важко переживати. Коли не можеш заснути ні вдень, ні вночі й думаєш тільки про одне: що з тими бовдурами, одним й іншим, робиться. Бо лише в собі ти впевнена, що з тобою все гаразд, а що з ними — невідомо, зв’язку ж немає. Це, напевне, було найскладніше, і не один десяток сивих волосин з’явився саме через це, не через сепаратистів чи міномети. На щастя, з обома все добре.
Ми захищали Піски, тил аеропорту. Пробули ми там літо-осінь. Як почали штурмувати у липні 2014-го, так до 19 листопада я там і пробула. Насправді, це були найкращі моменти мого життя. Війна — це така заразна штука… Якщо ти вже встиг захворіти війною, то потім вилікуватися дуже важко, це дуже велика залежність — постійно хочеться адреналіну, вражень. Напевно, найцінніше враження я як митець виношу з війни — це відчуття життя взагалі.
Відчуття, що ти живий, настільки гостре… Як у моменти, коли ти усвідомлюєш, що зараз загинеш. Таких випадків було багато — що от нам усім «гайки»… І в такі от моменти це відчуття — коли ти бачиш, яке неймовірно гарне сонце, коли просто прекрасне небо, причому в будь-яку погоду, коли тобі подобаються мурахи на землі, коли тобі просто все подобається, тому що це світ, з яким ти, по суті, вже прощаєшся, і він стає таким чудовим, таким кайфовим, таким яскравим… Ти живеш кожну хвилину як останню і намагаєшся робити все, що хочеш робити. Відкидаєш убік свої комплекси, проблеми. Нічого не відкладаєш на потім, на завтра. Бо завтра може не настати. Якщо хочеш людині щось сказати — ти просто береш і говориш це. Насправді, це дуже крутий час був. Важкий, не можу сказати, що він легкий був, але для мене як для людини творчої це був час, повний натхнення, життя. Так може бути, мабуть, лише коли смерть зовсім близько. Напевно, дуже багато людей, повертаючись, впадають у депресію через те, що тут, у мирному житті, немає такого загострення почуттів і все здається якимось чорно-білим, звичним, абсолютно не епічним.
Я закінчила ліцей, там училася на тренера, а у виші здобула фах «дизайнер-художник». Багато віршів написала, є автором пісень гурту «Сокира Перуна», і чимало пісень створено саме там, в АТО. Вірші, сидячи на позиціях, я записувала в телефон. Ще робила замальовки для картин. Ескізи для 24 картин зробила. Довела їх уже на цивільній території до пуття, і та виставка — «Буремна Україна» — мандрувала країною. Деякі ескізи з війни ще лежать і чекають свого часу.
Після повернення я вже
