москалю, ти вже помолився? Сьогодні здохнеш все одно. а черга чергу заміняє, невтомно лупиш у імлу. ворожі крики, хтось конає, то ворог падає в труну. навколо бійня не вщухає, тут ти когось або тебе не бачиш, але точно знаєш, з якого боку зло іде. в кривавім киселі повітря солоний присмак ворогів — так пахне перемоги вітер, або невдалий їх прорив. у білім мороці туману, в клубах тягучих, як кисіль, лежать нечутно в клаптях рваних полки ворожі звідусіль. в густих зрадливих білих плямах, в примарних абрисах руїн здихає ворог в тяжких ранах, а тиша знов бринить, мов дзвін. Війна жіночими очима Головне ― не забути постригтися і забацати манікюр, Депіляцію чи поголитися, одягнути білизну «ажур». Щоб не терли незручні стринги й не висіли великі труси, Щоб не пріли тендітні ноги і не тиснули пояси. Щоб пом’якшить обвітрені губи, не забуду помадку взяти. Покладу у підсумок пластир ― заліпити натерті п’яти. Іще купу дрібничок різних по кишенях собі розпихаю, Хай гранатам живеться тісно, та дрібнички з собою маю. Щоб до форми все гарно личило і одягнена була зі смаком. Чи поранена, чи покалічена, бруд під нігтями сховаю за лаком. Непритомна я буду й поранена, у крові я, роздягнена й боса я, Але ноги ж бо будуть поголені, і не соромно їхати в госпіталь. Позбирають розірване тіло, якщо я раптом буду «двухсота», А воно буде чисте й надухане, і не тхне із мертвого рота. Привезуть труп солдата-дівчини в гарній формі й білизні ажурній ― Санітари всміхнуться ввічливо й паталогоанатом діжурний. І подумають: «Що за дівчинка! Що за милеє личко й фігурочка!» І лежатиму там героїчна я, акуратна, вродлива і дурочка. Хоч солдат я, та статі жіночої, і жіноча у мене врода, На війні бути гарною хочу я, у боях, за любої погоди. Не хизуюсь я і не зваблюю, я воюю, я лаюся матом, Та завжди залишаюсь бабою, навіть в формі й із автоматом. Галина Євко 13-й батальйон, 58-ма окрема механізована бригада ЗСУ
Стати військовою було моєю мрією ще з 9-го класу. Але натомість я стала провідником, 4 роки поспіль їздила на напрямку «Львів — Сімферополь». Моя дитяча мрія збулася, коли я вийшла заміж. Мій чоловік — кадровий військовий, в армії він уже майже 20 років. У мене і тато був військовим.
Причин іти в армію було дві. Перша — хотілося зробити щось для перемоги. Друга — я прагнула бути поряд із чоловіком на Сході, бути ближче, підтримувати його. Хоча сам він спершу був категорично проти, дуже сильно відмовляв мене. Ми довго не могли порозумітися в цьому питанні, сварились, я просила його взяти мене з собою, плакала постійно. Дуже сумувала за ним. А він сильно переживав за мене і боявся, що я не впораюсь. Потім таки поступився, наважився, а зараз усе докорінно змінилося — він мене підтримує і дуже пишається мною.
