Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна

Були дуже сильні обстріли. Там автомат нічим не зарадить — лише чимшвидше ховаєшся. Щастя було дуже гарячою точкою, обстрілювали часто. І міномети, й «Гради», і танки. Руйнували будинки. Нас якось, на щастя, облітало воно. Але страшно було. Бувало, лежиш, відпочиваєш, а воно гупає, гупає, гупає… І ти не знаєш, куди воно прилетить. Чуєш — близько, потім — трішки десь далі. Дійсно страшно було.

Раз приїхала на блокпост на зміну. І тут починається сильний мінометний обстріл. «І от куди бігти?» — думаю. Мені сто метрів бігти, щоб заховатися до якогось бліндажа. Присіла біля машини і сиджу. І подумки прошу: «Господи, спаси і сохрани! Нехай воно нас усе облетить». Тоді дуже було страшно. Я дуже переживала. Згодом, здавалося, звикла. Але потім, коли вже приїхала в Київ, був один випадок. Навіть не знаю, скільки часу пройшло. Я йшла вулицею, і зненацька почула, як летить літак. Я спершу не зрозуміла, що це таке, звук якимось різким здався — і я якось на автоматі схопилася і присіла.

Щастя в 2014 — на початку 2015-го було напівпорожнє. Людей мало було, дуже мало. В магазинах нікого з місцевих не побачиш, так, двох-трьох. Більше солдати ходили щось собі купували. Багато тоді повиїжджало. Обстріляні добряче будинки були, багато квартир поруйнували.

Найважче було мало спати. І важко було, бо багато завдань. Людей мало, завдань багато. Морально змучувалась і фізично. Але день-другий, і втягнулася потроху.

Як хлопці ставились? Як друзі. Ну, була, звісно, трішки увага, бувало, що хтось і залицявся. Часом з інших підрозділів знайомились, посміхались. Але я туди не за коханням і не за грошима приїхала. В мене була інша, цілком чітка мета — захищати країну. Але все ж так сталося, що там я зустріла свого чоловіка. Ми познайомилися ще до ротації, під Києвом. Але щоб спілкуватися — такого не було. А в Щасті роззнайомились. Побачень традиційних не було. Одна була прогулянка — ми під вечір пройшлися містом. І то за мене всі переживали, вже хотіли йти шукати, хоча й попередила, що я йду прогулятися. Потім він мені йогурти приносив, якісь фрукти. Отак женихався. Або десь просто могли сидіти спілкуватися. Поїсти мені приносив, піклувався дуже про мене, стежив, щоб я їла. Бувало, і в наряд ішов за мене, казав: «Іди відпочинь, я за тебе постою». Чекала освідчення в зоні АТО, але він зробив це, коли ми вже повернулися зі Щастя. Одружилися, донечку маємо, живемо щасливо. І в нас багато спільних спогадів.

Мама телефонувала часто. Я могла з нею всім поділитися. Дуже мій чоловік мене підтримував, без нього я не справилася б. І мої побратими — вони дуже мені допомагали, піклувалися. Вони — чудові люди. Односельці ставилися по-різному. Одні казали: «Ну нащо воно тобі? Чого ти туди поїхала? За що туди йти?» Були такі, що підтримували, пишалися мною. Нас двоє із села пішло служити в «Золоті ворота». Я і мій друг, вже, на жаль, покійний. Він дізнався, куди я йду, і теж захотів. Ми їхали разом. Потім він у Северодонецьку служив, а я — в Щасті. Він повернувся додому, і в нього стався крововилив у мозок. Це величезна для мене втрата. Дуже хороший, молодий хлопець, не побоявся, зібрався і пішов на фронт. Але сталось ось так…

Я дуже сумую за своїми друзями з батальйону. Згадую постійно, як воно було. Тягне дуже назад. Я б поїхала, але дитинка маленька, я її не залишу, треба її виховувати. Я помужнішала, стала розважливішою. Мама каже, що я сильно змінилася після повернення зі Сходу. Змінилося ставлення до багатьох речей. Я ще більше полюбила свою країну. Бо бачила, як хлопці готові були віддати за неї життя.

Війна не робить скидок на те, що ти жінка. І боєкомплект тобі доводиться носити такий, як усім. Я проходила війну в складі 1-ї штурмової роти 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Ми — добровольці, й на фронт поїхали одразу після вторгнення російських військ на нашу територію. Для нас це була абсолютно принципова позиція. Це — наша земля, ми їдемо її захищати, керуючись навіть статтею Конституції, яка покладає на кожного громадянина України відповідальність за цілісність території держави. Ми поїхали взагалі своїм ходом, власною автівкою, родиною: я, чоловік, наш кум — отакий сімейний підряд.

Які емоції були? Чесно кажучи, ненависть і така злість… Я б сказала, навіть лють. Просто хотілося розірвати все на шмаття. Це було таке якесь нечуване нахабство — як це так, узяли й напали на мою землю? На мою державу, на мою Україну, на мою солов’їну неньку хтось узяв і напав, і от уже горить Донбас… Було важко дуже з цим змиритися.

На моє рішення чоловік відреагував нормально, ми ж разом поїхали. Він знав, що я його самого не відпущу, і знав, що він мене не відпустить саму. Я теж спортсменка, доволі активна людина, ми націоналісти обидва, радикального такого духовного покликання. У нас, скажімо так… Не «кухонні» ми. І стало одразу зрозуміло,