Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна
«Дика»
46-й окремий батальйон спеціального призначення «Донбас-Україна»
Зброю в руки я взяла влітку 2016 року. До того, починаючи з 2014-го, намагалася потрапити до лав деяких добровольчих батальйонів, але, проходячи військовий вишкіл, отримала травму, через що довелося відкласти на певний час мою участь у війні.
Ще до війни я вступила у Львівський національний університет на спеціальність «Політологія». Навчаючись, з перших днів брала участь у Революції Гідності. А коли зайшли у Крим російські танки, стала на облік у львівському військовому комісаріаті. І коли хтось від повістки ховався, я її виглядала просто! Багато моїх знайомих воювали в добровольчих підрозділах. Бійці батальйону ОУН запропонували пройти разом з ними вишкіл. Отож коли виповнилося мені 18 років, буквально наступного дня, я виїхала зі Львова в Ніжин.
Матері сказала, що я на навчанні — загалом все, як і має бути. Та якимось чином вона дізналася. Мабуть, вплинув той факт, що у Львові я жила на квартирі, і її власниця, побачивши, що мене нема, щось запідозрила. Мама подзвонила мені: «Скажи чесно, де ти є і що далі плануєш робити». Я їй все сказала як є. Вона мала б зрозуміти, що я не можу інакше, бо змалку виховувала себе в націонал-патріотичному дусі. Ще у старшому шкільному віці почала захоплюватись історією визвольних змагань, проте найбільше мене надихала боротьба Української Повстанської армії. Тож задовго до подій на Сході дала собі слово, що у разі потреби буду боротися і готова загинути за свою країну — так, як це робили бійці УПА. Навіть якщо сили нерівними будуть… Приїхала моя мама в Ніжин, влаштувала моїм товаришам скандал. На цій оптимістичній ноті мій перший військовий вишкіл і закінчився.
Через пару місяців я знову туди заїхала, але під час однієї з перебіжок забила коліно. Та я все ж намагалася покращувати свою фізичну форму в побутових умовах, наскільки це було можливо. Потім пішла в другу резервну сотню Добровольчого українського корпусу (ДУК «Правий сектор». — Авт.). Згодом мені порадили першу штурмову роту ДУК, командиром якої був Олександр Карась «Подолянин». Зв’язалася з ним, і він сказав приїжджати в Бахмут.
Я, маючи на руках обмежену суму, до Бахмута все ж прибула. Поїздом доїхала до Харкова, там прямую на автовокзал — квитків до Бахмута немає. Беру до Слов’янська: вирішила, що якось доберуся, досвід мандрівок автостопом був. Приїхала до Слов’янська, зчепилася на автовокзалі з двома місцевими сепаратистами. Кажуть: «Росія нам допомагає». А я питаю: «То чого ж тоді у вас тихо й спокійно зараз, а не при ваших «помічниках» було?» До Бахмута мене підвезли військові. На автовокзалі мене зустріли і наступного дня відразу відправили на передову. Я була безмежно щаслива. Так я опинилася в першій штурмовій роті, частина якої згодом підписала контракт із 54-ю механізованою бригадою.
Я потрапила на позицію «Бутон». Атмосфера там була надзвичайна — братерська, тепла. Зараз такого, на жаль, немає: досить відчутним став поділ на тих, хто прийшов заробити грошенят, і національно свідомих людей. У бригаді я була санітаркою, але старалася весь час проводити на «нулі». Там було непросто, але я була морально готова до того.
Коли я вже служила на контракті, мій товариш, мій найкращий товариш, підірвався, і це найважче було пережити. Ми з іншим другом намагалися його врятувати, надали першу допомогу, посприяли евакуації до шпиталю. Але зранку мені повідомили, що його вже немає… Безумовно, це залишиться назавжди. Час від часу згадуєш той період, ті пов’язані з ним світлі моменти і шкодуєш, що нічого цього ніколи вже не повернути…
Страх? Я намагаюсь абстрагуватися від чисто біологічних проявів, інстинкту самозбереження зокрема. Переломлюю себе. І у найважчі моменти думаю про тих, хто залишився в мене за спиною. Я усвідомлюю, що навіть якщо від мене колись усі відвернуться, поряд усе одно залишаться найрідніші мені люди. Всі вони — українці, і їхню землю я не зраджу. Мама з моїм вибором уже змирилася. Мої побратими були свідками нашої розмови на підвищених тонах, коли друг «Бугай» змусив мене сказати їй правду, що я йду на контракт. Але тепер мама навіть пишається моїм рішенням.
Ця війна для України — необхідна оборона. Якщо в побуті тебе
