Аеропорт - Сергій Леонідович Лойко

Колишній інженер на Дніпропетровському машинобудівному заводі, він уже п’ятнадцять років сидів за баранкою. Спершу таксував, а останні п’ять розвозив весілля й похорони на мікроавтобусі «Мерседес», якого пестив і беріг, хоч той і не був його власністю, а належав приватній транспортній конторі «Поїхали».

Випивав Олександр Сергійович, якщо це можна назвати випивкою, раз на тиждень, суботнього вечора, перед вихідним. І лише пару пляшок «Львівського» (пива, звісно). І лише якщо в неділю не працював.

До випивки, на відміну від усіх його рідних і знайомих, давно не тягнуло. П’ятдесятичотирирічний водила «відпив своє» після армії, коли років зо два бив байдики, повернувшись з Афгану й доводячи всім, що він герой і за них кров лив. Так би й спився остаточно, якби не зустрів жінку своєї долі, Надю. З нею він і жив досі душа в душу, виховуючи спочатку дочку й сина, а тепер уже трьох онуків на вихідні та свята. Життя вдалося.

Крім Надійки він мав у житті ще одну полум’яну пристрасть — рибальство. Рибалив щосуботи, незалежно від сезону й погоди. Був час, коли він навіть власні гачки для риболовлі виточував, не кажучи вже про грузила й поплавки. Він, як ніхто, знав усі до єдиного рибні місця довкіл.

Початок жовтня в їхніх краях випав теплий і сонячний. До шаленого рибальського кайфу на хисткій першій кризі було ще далеко, і він мріяв просто розслабитися в останніх теплих сонячних променях. Просто «на поплавок подивитися». Надійка вже склала все в дорогу — поїсти й попити, і чекала його в п’ятницю ввечері перед телевізором.

Робота того дня випала не бий лежачого. Відвезти підрозділ солдат на війну. Усього й клопоту. І не в Паншер триклятий чи Саланг[172], а в Красноармійськ. Три години дороги від Дніпра, як усі тут називали їхнє велике гарне індустріальне місто, яке давно було у стагнації.

Солдати вантажилися біля будівлі міської адміністрації. Виносили звідти свої величезні, з них завбільшки, рюкзаки, зброю — автомати, кулемети й гранатомети, цинки з патронами, ящики з гранатами тощо. Їх було дванадцятеро. Усі, крім одного, були в новенькому камуфляжі, без знаків розрізнення, із жовтою ізострічкою на рукаві. Усі були в бронежилетах, навіть той один цивільний, сивуватий сумний чоловік років п’ятдесяти п’яти, як не шістдесяти.

До чорного броника в нього була пристебнута синя каска. На шиї висіли дві величезні камери, якими він і знімав із різних ракурсів посадку в автобус. А трохи раніше — двох заплаканих жінок, що уважно читали вивішені у вестибюлі будівлі роздруковані списки з тисячі прізвищ: загиблих і пропалих безвісті.

Досі Олександр бачив багато фотографів на весіллях. Але цей сумний фотограф із запалими неголеними, а тому сріблястими щоками, з вусами та бородою, відрізнявся від тих, кого він бачив за роботою раніше. І не через те, що він був у бронику й касці, а тому, що робив свою роботу спокійно й майже непомітно, наче його тут і не було. А якщо й був, то являв собою просто складову частину вулиці, автобуса.

— Ну що, по конях? — бадьоро промовив невисокий сухоребрий військовий, коли всі, викуривши під час вантаження пачку цигарок кожен, уже були в автобусі.

Водій «Мерседеса» був єдиним в автобусі, хто не мав при собі ні каски, ні броника, не кажучи вже про зброю. А навіщо? День теплий. Надвечір він повернеться. Солдати вийдуть у Красноармійську, останньому мирному місті перед Пісками, Водяним і Краснокам’янським аеропортом, де проходила лінія фронту, і вирушать далі своїм ходом на БТРі на свою війну.

Саме на свою, бо принаймні по цей бік Дніпра, у самому Дніпропетровську й у Києві особливо, жодної війни не відчувалося взагалі. Наче й сліду її не було. Діти ходили до своїх садочків і шкіл, студенти — до своїх університетів, дорослі — на свою роботу, літні сиділи в тихих двориках або біля під’їздів, просвічуючи своїм рентгеном усіх, хто входив і виходив із під’їздів, усіх, хто проходив повз.

Вулиці були забиті машинами, що сигналили одна одній, ресторани й кав’ярні заповнені натовпами більш-менш молодих людей, театри й філармонії ломилися від жінок із біноклями й кашлем, із зачісками та без.

І лише солдати їхали на свою війну, наче це розважливе, а часом невгамовне й шумне життя саме витискало їх із себе, як небажані, зайві елементи. І забувало про них одразу, щойно остання жінка переставала дивитися «з-під руки у круглі ці потилиці»[173]…

Вечорами по телеку нудний, застібнутий на всі гудзики штабний офіцер із порожніми холодними очима і з так само байдужим голосом недорікувато читав із папірця сухі цифри втрат, перекручуючи українську мову. Якийсь політик усоте повторював заклинання про гібридну війну й агресію. А потім горлала реклама, яку змінював серіал про ментів-бандитів, що їх не відрізниш, ток-шоу про свободу меншин і знову та сама або інша реклама.

Люди не хотіли війни. Вони хотіли жити. І жили. Солдати теж хотіли жити. І помирали.

А поки що вони їхали в мікроавтобусі «Мерседес», за кермом якого сидів Олександр Сергійович, на війну. В автобусі було тихо, їхали мовчки. Нікому не хотілося розмовляти. Вони навіть не дивилися у вікна. Кожен дивився всередину себе. Зокрема й Олексій.

Він провів три місяці в Техасі, з родиною. З тим, що залишилося від них усіх після смерті Ксюші. Син Арсеній, його чарівна дружина Джейн, п’ятирічна онучка Зоя й трирічний Максим. Ну й кицька з трьома кошенятами.

Олексій проводив багато часу з онуками, грав із ними у дворі у футбол і баскетбол. Вони обожнювали дивитися, як він смішно падає під час гри у сокер[174]. Увечері пили чай, яку Росії, — з варенням, сиром і медом. Вина майже не пили. Не пилося зовсім. «Напевне, усе випили з Ксюшею», — думав Олексій. Вона обожнювала гарне червоне вино. Вона взагалі обожнювала життя, чоловіка, Арсенія, Джейн, онуків, рідних, друзів. Вона була, як прийнято в Росії, хлібосольною й обожнювала готувати. Любила гостей. При Ксюші дім завжди був живим. Їхній дім, який наче помер разом із нею.

Олексію тепер було важко в ньому. Спершу він усюди чув її кроки, дихання, сміх. Він усюди ловив її аромат. Він прибрав усі її фотографії, крім одного портрета, де вони вдвох на фоні фінського середньовічного замку. Десять років тому. Молоді, гарні, вічні. Закохані одне в одного й у життя. Він роздав усі її речі.

Тоді дім перестав звучати й пахнути нею.