Аеропорт - Сергій Леонідович Лойко

— Це було один раз. Так вийшло. Була війна.

— У тебе було двадцять п’ять війн. І завжди так виходило? Я мала здогадатися ще в Києві, коли вона сказала, що ти «справжній професіонал». Так, Альошо, ти справжній професіонал, і не лише б…дства, але й брехні.

Він почув від неї матюк уперше й востаннє в житті.

— Прости мені. Це була помилка. Емоційний зрив. Війна. Ксюшо, прости мені.

Він сів перед нею й уткнувся головою їй у коліна. Вона почала автоматично гладити його волосся. Потім зупинилася. Відвела руку.

— Бог простить. Я не хочу більше жити.

Ксюша заридала й закашлялася. Олексій подав хустинку. Ксюша надривно кашляла й випльовувала в хустинку частинки пухлини, яка розпадалася. Він стояв поруч і обіймав її. Їй сказали: це гарний знак, що пухлина розпадається, — отже, хімія діє. Йому лікар сказав, що це кінець.

Коли напад минув, вона раптом різко піднялася, обійняла його й закричала йому на вухо:

— Я кохаю тебе, я кохаю тебе! Врятуй мене, врятуй!

Він одніс її в ліжко, і вони знову були щасливі разом.

Коли вона заснула, Олексій вийшов у двір і набрав Ніку. Та відразу взяла слухавку.

— Так, коханий. Ну, як у вас справи? Як Ксенія? Їй краще?

— Ксенія помирає.

— Як же це? За що? Чому? — Ніка заплакала в слухавку, і її сльози були щирі.

— Ніка.

— Так, коханий? — Олексій чув, як вона сякалася в хустинку.

— Вона знає про нас. Мені довелося їй усе розповісти.

Ніка перестала плакати, довго мовчала, потім, нарешті, вимовила таким тоном, якого він від неї ніколи не чув, наче його вухо доторкнулося до крижаної криці:

— Це дуже жорстоко щодо до неї. Це дуже жорстоко щодо мене. Більше ніколи мені не дзвони. — І вимкнула телефон.

Він спробував передзвонити, але почув автовідповідач, що говорив так само крижаним тоном: «У абонента не лишилося місця для запису повідомлень».

* * *

Як дивовижно часом підвішене життя — на такій тонесенькій ниточці, що багато, якщо не більшість, подій у житті відбуваються абсолютно випадково. І часом шанси на те, що щось відбудеться, мізерні, і подія видається абсолютним дивом. Але дива трапляються.

У далекому 87-му році, спекотного й задушливого московського серпня, він повернувся з офіцерських таборів — засмаглий, зубастий, підтягнутий, мускулястий і веселий. Він не був тверезий жодного дня цього літа.

Якщо бути до кінця чесним, він не був тверезим жодного дня відтоді, як повернувся з армії в 1984 році та вступив до священного ІКАА, Інститута країн Азії й Африки при МДУ, який зазвичай всі називали по-старому — Інститутом східних мов.

На третій парі, а іноді й на другій він був уже фактично й хімічно напідпитку, і решта дня, а дні тоді були нескінченні, складалася з портвейну, дівчат, гітари, портвейну, дівчат, жінок, портвейну й знову дівчат. Або жінок. Утім, під вечір ця непевна грань стиралася начисто.

Уранці, ніби нічого й не було, він пробігав свої п’ять кілометрів берегом Хімкінського водосховища, робив свої коронні тридцять шість підйомів із переворотом на турніку й не мав ані найменшого уявлення про те, що таке похмілля. У його жилах замість крові був портвейн, а в голові були тільки дівчата й жінки, або навпаки, і більше взагалі нічого.

Цього серпневого вечора він випивав зі своїм приятелем Сашком Філімоновим у маленькій потайній комірчині. Двері до комірчини відчинялися через стінку шафи в диспетчерській готелю «Супутник», де Сашко, його однокурсник, що через здоров’я відкосив від таборів, підробляв черговим.

Сашко відлучився на годинку в якихось справах (бігав по портвейн; за тих билинних радянських часів портвейн не лише був найпопулярнішим напоєм передової радянської молоді, але й зазвичай несподівано закінчувався на найцікавішому місці). Сидячи в зашаф’ї, він прийняв кілька телефонних дзвінків за Сашка і, сам того ще не розуміючи, став володарем інформації, яка вже за кілька хвилин переверне все його життя й життя інших людей.

Невдовзі Сашко повернувся, пиятика продовжилася, і от уже забігав-заковзав нестійкий палець по Раях, Наташах, Оленках і Ольгах у засмальцьованому записнику, але тут у головній кімнаті раптом утворилася чиясь присутність у вигляді стукоту в двері, шелесту кроків і сукні.

Сашко вийшов із шафи й долучився до розмови з невідомої дівчиною, яку цікавив час прильоту гурту німецьких туристів із ФРН. Сашко не знав про це анічогісінько.

Його друг, що володів тією самою інформацією, отриманою під час короткої телефонної бесіди з невстановленою особою, гучно вигукнув із шафи: «Їм скасували рейс з Іркутська. Вони завтра прилітають, о цій же порі».

— Ой, а хто там у вас у шафі? — живо, з непідробним інтересом спитала гостя.

— Це в нас песик балакучий у шафі живе, — пожартував Сашко.

— А цього вашого песика часом звуть не Альоша Молчанов? — наполегливо і з якоюсь надією в голосі вела далі дівчина.

Заінтригований Альоша, похитуючись, вийшов із шафи. Після вигуків, сповнених подиву, захвату, насолоди, передчуття й обіцянок, міцних обіймів і дружніх, але в процесі перетворюваних на щось нове, взаємних поцілунків, дівчина-гід-перекладач, а за сумісництвом писана красуня, далека родичка Льва Толстого й просто комсомолка-спортсменка, яку звали Таня, була затягнута до шафи. І після того, як Сашко ще разок зганяв за портвейном, бенкет продовжився.

Таня й Олексій ходили до одного дитячого садочка (вона навіть пам’ятала, як він очолював у садочку гонки на горщиках — історичний епізод, що зовсім випав із його пам’яті), а потім навчалися шість років у паралельних класах, аж допоки його сім’я не переїхала до іншого району. Одного разу, років у тринадцять, вони двома класами ходили в похід. Там біля вогнища Альоша співав усі поспіль пісні Висоцького, поки зірвав голос на «Парусі», який «порвали». «Каюсь, каюсь, каюсь…» — хрипів Альоша, і всі дівчата включно з Танею дивилися на нього схвильованими, якшо не закоханими очима. Кожній із них цієї миті хотілося зануритися рукою в його пишні кучері…

І волею випадку й долі після тривалої розлуки Тані судилося впізнати в кількох словах, що долинули з шафи, знайомі хрипаві нотки Альошиного голосу.

Після трьох годин, двох пляшок портвейну, двадцяти поцілунків, тисячі анекдотів і моря спогадів Таня й Альоша мчали з Південно-Західної, самі, у темному салоні інтуристського автобусу. Його виписав задля цього Сашко незадовго до остаточної втрати свідомості. Мчали вони крізь темну дощову Москву на вулицю Правди, у будинок з ідіотичним, але нестерпно символічним номером 1/2, де для Олексія назавжди й безповоротно закінчувалася перша п’яна половина