Українська література » Публіцистика » Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

Читаємо онлайн Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало
степу, й Шевченкове слово. І якщо, за Еклезіястом, постійно «минуле відтворює Бог», даючи постійно живу картину буття, то в людини — лише «зупинені миті». Лише «зупинені миті»? Але коли вчитуєшся в «Пісню над піснями» Соломонову, коли вглядаєшся у пектораль, коли прича­щаєшся Шевченковим словом, — не можеш не звідувати зачуду­вання, що саме ці начебто «зупинені миті» насправді є рухомими митями, бо ж не меркнуть і не гаснуть, посуваючись через часи й простори людської свідомості, водночас і творячи цю немерк­нучу й негаснучу людську свідомість, тобто весь час залишаю­чись у чарівному колі перевтілень, магічних метаморфоз.

Збереглися свідчення, що великий Мікеланджело начебто сказав: «Справжній живопис, будучи сам собою божественно піднесений, ніколи не народить ні одної сльози... Адже ніщо так не підносить душі мудреців... як муки досконалості».

Муки досконалості, які так високо підносять душі мудреців! Цим багато сказано. Муки досконалості! Тобто прагнення сягну­ти найглибшої мистецької істини, прагнення максимально перев­тілитися, домогтися того рівня, коли ти вже ототожнився зі своїм мистецьким витвором, коли акт перевтілення такої концентрації, такої сугестії, такої гармонії, що ти в реалізованому творчо­му акті стаєш спільною, єдиною метафорою і самого себе, і світу, і іскри Божого начала, дарованого тобі долею.

Може, навіть не метафорою, а метаметафорою.

Тією надтвердою зоряною речовиною, яка, за біблійним свід­ченням, і стала для Творця матеріалом для створення світу, а спо­чатку ж, як відомо, було Слово. Очевидно, що Слово і є тією надтвердою речовиною, яка вмістила все у самосповнювальному розвитку.

В тому числі - Україну сущу, українську мову, українську народну душу. І який то злочин є постійне посягання як на ук­раїнську мову, що є вмістилищем душі народу, так і на душу на­роду, що є вмістилищем української мови. І який то злочин є посягання на мистецьку волю будь-кого, скажімо, державна де­формація будь-чиєї волі чи тоталітарне задмухування іскри в душі: оце і є безбожництво у найбрутальніших терористичних формах.

Усе належить могутньому механізму втілень і перевтілень, механізму метаморфоз: «Минуле відновлює Бог!» З глини, з по­роху, з небуття-буття відновлюється Україна, її душа, її слово. Адже тільки подумати, як довго в нас було дискредитовано за­повіді християнської моралі — сказано «не вбий», а суспільство стояло на вбивствах, сказано «не вкради», а суспільство стояло на злодійстві; обман, брехня, ошуканство стали нормами моралі. І невже це суспільство зміниться, переродиться, постане в іншій іпостасі? А повинне. І повинні відродитися українська душа, ук­раїнське слово. І багатостраждальна література. Важкі ці пологи, але інших метаморфоз нам не дано, бо умови — вкрай жорстокі, нелюдські. Аналогію з цими вкрай нелюдськими жорстокими умовами і самими пологами я знаходжу в «Метаморфозах» Овідія: ось як народжує покарана перетворитися на дерево Мірра:

...Ще говорить, а вже її стопи

В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті, Корінь кривий — деревини стрункої надійна опора. Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився. Кров замінилась у сік, а руки - в галуззя розлоге, Пальці — в малі гілочки, покривається шкіра корою. Дерево ж далі росте: обважнілий живіт охопило. Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає. «Задеревіти б скоріш!» — не втерпіла вона, й за хвилину Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала. Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом, Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі. Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи. В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом,

Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині. Матір вагою гнітив. Але біль породіллі — безмовний; Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може. Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів, Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами...

Дуже важко дається нам те вічне буття на скіфській пекторалі, але то — наше буття, і іншого нам не дано... І оте проникли­ве Шевченкове — «як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій» — і є бажанням опинитися саме на пекторалі — в цьому пантеоні віків над віками...

1993


БУСЛАЄВЩИНА, АБО Ж НЕ ВПОПЕРЕК, А ВЗДОВЖ КАМЕНЯ...

1. Вийшов і надісланий передплатникам № 6 журналу «Но­вый мир» за 1994 р. Я з давніх пір читав і читаю це (не повер­тається язик сказати — «русскоязычное») видання. У свіжому, червневому числі знайшов статтю академіка Д. С. Лихачова «Не­льзя уйти от самих себя... (Историческое самосознание и культура России)». Згоджуюся з тезою, винесеною в заголовок, як і з гіркою необхідністю трьох — наче три камені на шиї — крапок; за всім цим не просто констатація, а й відчуття приреченості. Здавалося б, безвихідної приреченості, та коли дочитуєш статтю, то бачиш, що це начебто не зовсім так, і добре, що не зовсім, точніше, по­винно б бути добре для всіх — і для правих, і для винних.

Звичайно, статтю написано з позицій російського патріота-інтелігента («Я не проповедую национализм, хотя и пишу с ис­кренней болью по родной для меня и любимой России»), і дивно було б стосовно відомого академіка, якби статтю було написано з якихось інших позицій. Уся глобальна концепція статті, широ­кий спектр її суджень — це намагання проаналізувати феномен Росії протягом її історії, осмислюючи її нинішнє становище, ду­маючи й дбаючи про її становище завтра. Не вдаватимусь до специфіки всього спектра цих спостережень і суджень, до їхньої об'єктивності, на жаль: Сізіфова це праця, камінь скочувався й скочується. Але є один аспект у статті, на цьому аспекті хотілося б зупинитися й наголосити, бо ж думалося над цим і раніше.

Хоч би як вірив академік Д. С. Лихачов у те, що він не про­повідує націоналізм, та варто прочитати бодай одну таку його фразу, як «Притягательные силы к другим народам, особенно слабым, малочисленным, помогли России сохранить на своих пространствах около двухсот народов. Согласитесь, это нема­ло», - щоб переконатися, що таки проповідує націоналізм, і що його форми захисту націоналізму дещо відмінні від форм захисту націоналізму, скажімо, в генерала Лебедя чи нардепа Жиринов­ского, в котрого, як відомо з його заяви, «мать — русская, отец — юрист».

Заносить, заносить мене від обраного аспекту, але в тому, що — заносить, мабуть, є своя логіка.

Осудивши профанів і дилетантів, які некомпетентно й упере­джено судять про Росію, автор «Нового мира» заявляє: «Я просто

Відгуки про книгу Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: