Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

тайной радостью превозносятся его подвиги и его удаль». Спроста це чи неспрос­та? Еге ж, спроста! Мабуть, у Ваньці-Каїні небезпричинно бачи­ли себе самих, милувалися самі собою, звеличували себе са­мих - широку російську душу, широкий російський характер, який буйно та яскраво, спонтанно щиро виявляє себе й через грабежі, розбої, злочинства, і, будучи начебто характером хрис­тиянським, нітрохи не задумується над християнською суттю свого вираження, бо в злочинному процесі вираження цього ха­рактеру ще начебто передчасно задумуватися над християнською мораллю, до неї ще не дійшло, а дійде пізніше (і чи дійде?!), як у того ж таки Васьки Буслаєва, котрий, згадаймо, зізнався: «А мое- то ведь гулянье неохотное». Тобто «гулянье неохотное» з покаян­ням до Гробу Господнього, а «гулянье охотное» було перед цим — розбій і кров. А взагалі, цікава це риса - ушкуйничати, злочинствувати, впиватися кров'ю, а потім - на прощу в Єрусалим, до «Єрдань»-ріки...

Славнозвісний Кудеяр-розбійник, як відомо, пролив ріки крові чесних християн, потім Господь вділив йому іскру розуму й покаяння. Як на кого, а в мені ці розбійницькі запізнілі каяття й покаяння пробуджують не менший жах (а в любителів такого фольклору й такої історії, як бачимо, ще й дар братерського хрис­тиянського співпереживання), ніж ріки невинної християнської крові. Як відомо, розбійники, замолюючи та спокутуючи гріхи, й храми закладали на розбоєм здобуті багатства... І храми-на- Крові, й Росія-на-Крові...

9. Сигізмунд Герберштейн, дипломатичний і політичний представник династії Габсбургів у Московії, в 1549 році надруку­вав книгу «Записки про московитські справи», заживши, дякую­чи цій праці, всесвітньої слави. Це книга об'єктивних вражень, її вивчали — й вивчають по нинішній день. Книга справді дуже повчальна і на диво актуальна, тут багато що можна цитувати на злобу нинішнього дня. Наведу хоча б дві цитати у плані розвитку порушеної теми. Перша — про російський народ: «Невідомо, чи народ за своєю загрубілістю потребує собі в государі тирана, чи від тиранії государя сам народ стає таким бездушним і жорс­токим». Друга — про Василя III Івановича, великого князя москов­ського, який завершив об'єднання Русі довкола Москви: «...хоча після смерті Олександра, короля польського, у Василя не було ніякого приводу до війни з Сигізмундом, королем польським і великим князем литовським, усе ж він знайшов випадок для війни, бачачи, що король схильний більше до миру, ніж до війни, і що литовці теж ненавидять війну». Можна було б наводити без­ліч інших подібних суджень спостережливих іноземців, які на­чебто в такий спосіб уже тоді провіщали, скажімо, агресії царя Петра І, чи агресії сталінського часу - на Монголію, на Фінлян­дію, на країни Прибалтики. В цьому ж ряду прагнення виходу до «теплих морів» — хай то майже століття тому похід на Індію, хай то зовсім недавній «наїзд» на Афганістан... До речі, француз де Ля Невіль ось як змальовував майбутнього реформатора Росії Петра І: «...йому тільки 20 років, голова в нього постійно трусить­ся. Улюблена його забава полягає в нацьковуванні своїх улюб­ленців один на одного, і досить часто один убиває другого з ба­жання запобігти царської ласки. Любить він також дзвонити у великий дзвін, але найголовніша пристрасть його - милуватися пожежами, які досить часто трапляються в Москві. Московитяни не завдають собі клопоту гасити їх, поки вогонь знищить 400 чи 500 будинків. Правда, що й збитків тут буває переважно небага­то, тому що будинки московитян не кращі за свинарники у Фран­ції чи в Німеччині... Пожежі найчастіше трапляються від п'янства і необережного поводження з вогнем...»

Саме про таку свою батьківщину з болем говорив російський поет: «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ, и вы, мундиры голубые...» Хоч би й що казали, проте ленінщина — це не жидомасони, а ті ж самі «добры молодцы», ті ж самі, оперті на філософію марксизму, у загальнодержавних масштабах російсько-злодійські «удаль, отвага, молодечество и разгулье». Інші народи на так званому нашому «євразійському просторі» колонізовано не просто російською військовою силою, а ще й віддано на освоєння, на перетравлення, на нову модифікацію саме російським національним характером, саме оцими розбій­но-злодійськими «удалью, отвагою, молодечеством и разгульем», а ще ж і тим способом господарювання, яке гірше від всякої без­господарності, а ще ж і тим здирницьким чиновницько-держимордним ладом, який мало чим відрізняється від казармено-тю- ремного. Тепер от маємо жириновіцину. А що після жириновщини? Чи ленінщина-жириновщина фатально неминучі, безсмертні, бо закодовані в національному характері, в самій вдачі народній, бо, власне, це є буслаєвщина — від Васьки Буслаєва — на часи ми­нущі, йдучі й грядущі?

Знову повернімося до билини про Ваську Буслаєва. Ось як Амелфа Тимофіївна благословляла своє чадо в Єрусалим:

То коли пойдешь на добрые дела,

Тебе дам благословение великое;

То коли ты, дитя, на розбой пойдешь,

И не дам благословения великого,

А и не носи Василя сыра земля.

У тій одіссеї до «чужих палестин» на морі Каспійському, на острові Куминському, на горі Сорочинській Васька Буслаєв поба­чив порожню людську голову, знічев'я — гуляє ж душа! — коп­нув її з дороги ногою. Обізвалася голова ображено. Колись це також був «молодец... не хуже тебя». Й провістила голова: тут колись лежатиме й голова Буслаєва. Той розсердився: «Али, го­лова, в тебе враг говорит, или нечистый дух». А ще ж він разом зі своею дружиною забавлявся на горі Сорочинській — стрибали не впоперек «каменя спотикання», а вздовж, хоч на камені було написано застереження для всіх, щоб не стрибали впоперек а тільки вздовж.

Здавалося б, очистили свої душі в Єрусалимі, скупалися в «Єрдані», по дорозі «во Россиюшку» знову опиняються на тій горі Сорочинській, де мертва голова-провісниця, де отой камінь.

Стал с дружиною тешиться и забавлятися.

Поперек каменю поскакивати;

Захотелось Василю вдоль скакати:

Разбежался, скочил вдоль по каменю,

И не доскочил только четверти,

Тут убился под каменем.

Где лежит пуста голова,

Там Василя схоронили.

Виявляється, мудра була та чужа голова-провісниця на Сорочинській горі, послухатися б її - і горя б не знав Васька Буслаєв. Якби скочив упоперек каменя, а не вздовж каменя. Але хіба скочиш навіть за мудрою порадою впоперек каменя, коли тобі на роду написано скакати уздовж каменя? А якби навіть — чому б не припустити?! — скочив таки впоперек, то б уже був не Васька Буслаєв. А хто? Можливо, той вимріяний академіком Д. С. Лихачовим герой не так учорашнього й нинішнього дня, як завтрашнього. Який би таки послухав голову-провісницю з Сорочинської гори, в даному разі — самого академіка, котрий у