Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

той їхній взаємозв'язок, який тво­рить буття і безперервність буття, як, хочеться сподіватися, і його нескінченність. Заодно творить той великий неминаючий смуток великої досвідченої мудрості, про що йдеться в «Книзі Еклезіястовій». Так, усі зваби, чесноти й пороки світу — це «лов­лення вітру», коли йдеться про минуле, коли йдеться про мінли­вий майбутній час. «Минуле відновлює Бог!». Так, постійно від­новлюване минуле. Але ж оте майбутнє, яке ще не стало сьогоден­ням, яке тим паче ще не стало минувшиною, — адже не безнадійне воно, адже воно ще не стало «оптимістичною трагедією», адже в ім'я його і мудрість печалі та печаль мудрості Еклезіястової, і натхненна животворність Соломонової «Пісні над піснями», адже «минуле відновлює Бог» не заради космічного абсурду, де світу природи й світу людини відведено таку жертовну роль, де заклан­ня природи й заклання людини відбувається з такою фатальною невідворотністю... А задля чого ж усе-таки?! Чи здатні ми осягну­ти глибину запитання - і глибину сподіваної відповіді як перед обличчям минулого, яке ми пізнали досвідом людства та індивіду­альним досвідом, так і обличчям майбутнього, яке ми - дивний закономірний парадокс! — намагаємося теж пізнати з допомо­гою досвіду людства та індивідуального досвіду.

І мимоволі схиляєшся до думки, що, мабуть, оця сподівана відповідь — у суті й смислі пізнання.

Людина егоцентрична, свідомо й підсвідомо відчуваючи і уявляючи себе не просто центром Всесвіту, а й його замкнутою на собі сутністю, вона так само свідомо й підсвідомо уособлює в собі людство (безперервна логічна ланка: власна особа — діти — родина — плем'я — народ — людство). Відтак людина сама для себе є мірою пізнання космосу, його розвитку та законів, і міра пізнання самої себе — і всього людства — через свою індивідуаль­ність. Організм індивідуальності стає синонімом організму люд­ства, а організм людства — синонімом організму індивідуаль­ності. Певна людина, проживаючи своє певне життя, наче проживає життя всього людства, відтак і життя людства — і ми­нуле, і майбутнє — прочитується і моделюється досвідом окремої людини, і досвід людини стає досвідом людства — і навпаки: ча­сове безмежжя людства конкретизується в обмежених рамках життя окремої людини; прагнення безсмертя окремої людини знаходить своє розв'язання і втілення у довготривалості людства, і ця довготривалість навіює ілюзію безсмертя як окремій людині, так і самому людству. І фатальна обумовленість і приреченість кожної людини, як і кожного покоління, спізнати все це лише на власному досвіді — з таким гострим відчуттям власної прирече­ності до космічних процесів, наче й не було ніяких чужих попе­редніх досвідів, а твоє життя і твій досвід єдино правдиві й не­зрівнянно дорожчі за чужі умоглядні досвіди, хай то досвіди твого батька-матері, близьких чи дальших пращурів, роду, пле­мені, народу, людства. Твоє власне буття, багатократно віддзер­калене у віковічних дзеркалах, має для тебе непорівнянну цін­ність і переконливість, бо тут переконливість і сутність особистої причетності, які забезпечуються твоїм життям і смертю.

«Минуле відновлює Бог!»

«І мудрість — то ловлення вітру».

«І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!».

Хай так, безумовно так, але разом з цим гірким усвідомлен­ням - «пісня над піснями» незнищенності та величі людських почуттів, любові, бажань, хіті, й ця непереможна «пісня над піс­нями» скидається на вогонь, якого й не треба було Прометею викрадати в богів, щоб віддати людям, бо вогонь спередвіку і складав сутність людської душі.

Передумовою й умовою Еклезіястової трансісторичної печалі та Соломонової «пісні над піснями» є смерть і безсмертя. Оче­видно, найуніверсальнішою релігією свого часу було язичництво, яке у давнину осяяло всі племена і раси, давши людям як відчут­тя розумності й незнищенності природи, так і відчуття своїх власних незнищенності й безсмертя. Переселення душ. Теорія «метемпсихозу» в грецькій філософії, цю теорію розвинув Піфа- гор у VI столітті до нашої ери. Душа за постулатами язичниц­тва — безсмертна — і в Україні, і в Африці, і на островах По­лінезії, хіба що переселяється чи в джерело, чи в дерево, чи в пташку, і в різному бутті безсмертна людська душа прибирає хіба що різних форм. Залишаючись сама собою — вічною муче­ницею і вічною блукальницею. І чи були місіонери, які б несли колись ідеї язичництва по землі? Язичництво для людства було таке ж природне, як сама природа, язичництво не вичленювало людину з середовища, а єднало, гармоніюючи їхні взаємовідно­сини, ототожнювало людину з природою, а не творило з них антиподів чи ворогів.

Християнській релігії, як і іншим релігіям, що прийшли на .зміну язичництву, теж притаманне сповідування ідеї безсмертя, але це вже — у християнстві — не безсмертя в різних видозмі­нах у лоні тієї самої природи, а безсмертя — постійно щасли­ве - в раю, чи безсмертя - постійно страдницьке - у пеклі. Теж переселення душ. Теж незнищенність душі, яка начебто не­матеріальна. «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!»

Пам'яталася й пам'ятається чувана ще в дитинстві «Легенда про те, як було створено людину». Є підтвердження цій легенді у «Книзі Буття»: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, - і стала людина живою душею».

Людину було створено після багатьох великих творчих актів. Після того, як Хаос став Космосом: «І сказав Бог: «Хай станеться світло!», і сталося світло. Далі: «Бог відділив світло від темряви».

Далі: «Нехай станеться твердь». І далі - велика робота по ство­ренню землі, неба, світил та їх облаштуванню. І лише потім було створено людину - «за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що пла­зує по землі».

Наш світ — це світ метаморфоз.

Бог - найбільший творець, який і пребуде найбільшим.

І він, найбільший творець, створивши людину «за образом Нашим, за подобою Нашою», не міг не наділити людину і твор­чим началом, бо якби не вділив творчого начала - не було б ні за образом, ні за подобою. Звичайно, творчий потенціал небесно­го творця непорівнянний з творчим потенціалом міріад земних творців, та й Усевишній творець, з усього видно, не ставив собі за мету ототожнити ці потенціали.

І таке враження, що, створивши світ і людину, Вседержитель у нашому — земному — сприйнятті начебто заспокоївся, перебу­ває порівняно в індиферентному стані, натомість міріади земних творців узялися підміняти його, всі на свій кшталт і копил, шука­ючи в уявлюваному ними хаосі уявлювану