Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Щойно перерахувала свою готівку: 452 марки. Не знаю, що робити з такою купою грошей, адже єдині речі, які ще можна купити, коштують нещасні кілька копійок. А крім того, є мій банківський рахунок, на якому ще близько тисячі, — знову ж, через брак товарів, які можна було б на них придбати. (Коли я відкрила рахунок у перший рік війни, то думала, що зможу заощадити ще на мирний час і на навколосвітню подорож. Як же давно це було.) Деякі люди цими днями біжать у банки — у ті, що ще працюють, — і знімають усе, що є. Та який, власне, у тому сенс? Якщо ми зазнаємо поразки, то й марка піде на дно разом із нами. Врешті гроші — маю на увазі паперові, — лише фікція, нічого не варта, якщо впаде центральний банк. Я байдуже перераховую стос купюр. Вже скоро вони будуть цінними хіба як сувеніри. Образки з минулих часів. Підозрюю, переможці принесуть із собою власні гроші, покаравши нас. Або ж почнуть друкувати якусь військову валюту — якщо до цього взагалі дійде і нас не змусять гарувати за миску юшки.
Обід. Нескінченний дощ. Пройшлася пішки до Паркштрасе і додала до свого стоса «паперових образків» іще кілька. Прокурист[6] віддав мені платню за останній місяць, та ще й «відпускні». Ціле видавництво розтало в повітрі. Служба з працевлаштування закрилася: нікому більше не потрібні робітники, отож тепер ми самі собі начальники.
Здається, бюрократія може існувати тільки в погожі дні. Принаймні всі служби ліквідують, щойно починає дощити уламками снарядів. (До речі, зараз дуже тихо. Підозрілий спокій.) Нами більше не керують. І все одно якимось чином формується подобизна порядку — повсюди, в кожному підвалі. Коли бомба впала на наш дім, я сама була свідком того, як контужені, поранені й розгублені люди організовано відступають із місця події. Навіть тут, у цьому підвалі, панує дух порядку і ладу. Мабуть, це в самій природі людини. Певно, люди функціонують так іще з кам’яного віку. Стадні тварини з інстинктом збереження виду. У тварин це завжди самці — бугаї й жеребці, вожаки. Але в цьому підвалі доречніше говорити про кобил-вожачок. Скажімо, панна Бен чи та-таки спокійна гамбуржанка. Я до цих самиць не належу, та й у своєму підвалі не належала, хоч саме там усім керував міцний бугай, майор у відставці: він ревів на всіх навколо і не терпів ані жіночої, ані чоловічої конкуренції. Вимушена близькість у підвалі, коли, присівши, доводиться горнутися одне до одного, ніколи мені не подобалася — я завжди віддалялася й шукала закуток, де б можна було поспати. Але коли вожак подає сигнал, я щоразу слухаюся.
На вулиці я йшла поряд із трамваєм. Я не мала права сісти в нього, адже картки III ступеня в мене не було. При цьому трамвай був майже порожній: я нарахувала в салоні вісім осіб. І водночас сотні людей рухалися паралельно з ним під проливним дощем, хоча трамвай, який усе одно мусив дотримуватися маршруту, спокійно й радо усіх умістив би. Але ні — див. вище: принцип порядку. Його глибоко вкорінено в нашій природі; ми покірно слухаємось.
У пекарні я купила булочки. Полиці в крамницях наче повні, паніки поки не видно. Після цього я пішла в службу з видачі карток. Сьогодні особам із прізвищем на мою літеру штемпелювали картки на картоплю від 75 до 77. Черга просувалася несподівано швидко, хоча замість групи, як зазвичай, нині з печатками сиділи тільки дві жінки. Вони навіть не дивилися на картки й ставили печатки механічно, як машини. Для чого взагалі це штемпелювання? Ніхто не знає, але всі сюди приходять і роблять це, сподіваючись, що в цьому є бодай якийсь сенс. Як написано в оголошенні, 28 квітня буде останній день для літер X—Z.
Під дощем у напрямку міста поволі котилися вози, вкриті наскрізь мокрим брезентом, а під ним — солдати. Я вперше побачила живих фронтовиків: брудні, з сивими бородами, старі. Тягнули їх невеликі конячки, потемнілі від дощу. Вози вантажені сіном. Це вже не нагадує моторизований бліцкриг.
Дорогою додому я проникла в покинутий сад професора К. за чорними руїнами його дому, зібрала крокуси і нарвала бузку. Частину зірваного віднесла пані Ґольц, з якою ділила помешкання в попередньому будинку. Ми сиділи одна навпроти одної за мідним столиком і балакали. Точніше, перекрикували стрілянину, яка саме почалася. Пані Ґольц, надламаним голосом: «Квіти, які ж пре-крас-ні квіти…» Її обличчям котилися сльози. Мені теж було паскудно. Краса зараз болить. Ми по вінця повні смертю.
Нині зранку я думала про те, скількох мертвих уже бачила. Першим був пан Шерман. Мені тоді було п’ять, йому — сімдесят: срібно-сивий на білому шовку, свічки в головах. Поважно і піднесено. Тоді смерть була врочистою і красивою. І так аж до 1928 року, доки Гільде і Кете П. показали мені свого брата Ганса, який помер за день перед тим. Він лежав на канапі, наче купа ганчір’я, підборіддя підв’язане синьою хустиною, коліна зігнуті, — мотлох, ніщо. Згодом були мертві родичі, посинілі нігті між квітами і вервицями. Потім — кривава каша з чоловіка в Парижі, якого переїхала машина. І ще замерзлий у Москві-ріці…
Мертвих — так, але самої смерті я поки не бачила. Цей досвід мене ще чекає. В те, що це спіткає і мене, я не вірю. Я вже стільки разів уникала смерті, що почуваюся захищеною. Мабуть, більшості знайоме це відчуття. Бо як би інакше я уникнула всіх цих смертельних небезпек? Як відомо, загроза життю додає життєвих сил. Я палаю яскравіше й потужніше, аніж до бомб. Кожен новий день життя — день перемоги. Тобі знову вдалося вижити. Ти вистояла. Ти тягнешся ще вище і ще міцніше стоїш ногами на землі. Тоді, коли на нас уперше посипалися бомби, олівцем я написала на стіні кімнати латинську фразу, яку ще пам’ятала:
Si fractus illabatur orbis,
Impavidum ferient ruinae[7].
Тоді ще можна було писати за кордон. У листі до друзів Д. у Стокгольмі я, хизуючись власною витримкою, а почасти і для того, щоб додати собі сил, процитувала цей вірш і написала про те, яким бурхливим є наше загрожене існування. При цьому я відчувала деяку зверхність — так, наче я вже доросла і пізнала саму сіль життя, а розмовляю з наївними дітьми, яких належить захистити.