Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Я напхала наплічник вугіллям — тягнула, мабуть, із півцентнера. І навіть так на зворотній дорозі обігнала загін солдатів. Уперше за ці дні я знову побачила зброю: два гранатомети, кулемет, коробки з амуніцією. Пояси-патронташі на хлопчаках нагадували варварські прикраси.
Близько обіду на нашій вулиці був похорон. Мені про це розповіла вдова аптекаря, яка туди ходила. Сімнадцятилітня дівчина. Уламок гранати. Відірвало ногу. Стекла кров’ю. Батьки поховали її в садку при будинку, за кущами смородини. Замість труни — шафа, в якій зберігали мітли.
Тож тепер ми вільні ховати померлих, де захочемо, — як у давні часи. Я мимоволі згадую, як у попередньому домі помер великий дог, якого зрештою теж поховали в садку. Але скільки ж галасу було перед тим! Власник дому, консьєрж, інші мешканці — всі повстали проти. А тепер от ховають людину, і ніхто не заперечує; думаю навіть, що для батьків у такій близькості є певна втіха. І от я вже впіймала себе на тому, що подумки розподіляю під могили ділянки на невеликому клаптику нашого саду.
16 година, у мансарді. Я пережила неймовірну радість. Щойно я навідувала пані Ґольц, щоб трохи її розрадити, і просто так, задля розваги, почала гратися телефоном. На свій превеликий подив, почула якийсь шум, хоч уже багато днів у слухавці було зовсім глухо. Я набрала номер Ґізели, яка живе в годині шляху звідси, в Берліні В., — і нас з’єднало! Гарячковий обмін репліками: ми не могли спинитися. Ґізелину фірму розпустили. Її начальник чкурнув кудись на Захід і після палкого прощання залишив їхню невелику громаду саму на себе. Про нас геть забули. Ми напружено вслухаємося в порожнечу. Ми зовсім самі.
По телефону Ґізела розповіла, що зараз їй рівно стільки ж, скільки було батькові, коли той загинув у Верденській битві під час Першої світової. Його вона ніколи не бачила. Але в ці дні, каже вона, багато про нього думає, подумки балакає з ним — так, наче скоро прийде і її час, і вони от-от зустрінуться. Ніколи раніше ми про таке не розмовляли; ми б соромилися відкривати своє серце. Тепер же найглибше спливає на поверхню. Прощавай, Ґізело, ми обидві прожили свої тридцять чи скільки там років. Може, ще зустрінемось при доброму здоров’ї.
Знову в підвальній печері. Понеділок, 20 година. Нині під вечір пролунали перші артилерійські удари в нашому закуті. Шипіння, свист, завивання «у-ї-іі». Раптовий спалах вогню. Перелякані крики в дворі. Спотикаючись, я кинулася сходами донизу і вже там почула, що снаряди впали перед кінотеатром. Ворог стріляє по нас. Хоча перед тим ходили чутки, ніби в росіян легша зброя. Ми вже сумніваємося, що американці застосують килимове бомбардування (чого всі так боялися): тепер бомби в Берліні накрили б і росіян.
Підвалом снують нові чутки. Дружина виробника лікерів знає начебто з дуже надійного і дуже таємного джерела (вона розповідає, а груди її при цьому підскакують), мовляв, янкі й томмі погризлися з іванами[8] і подумують тепер об’єднатися з нами, щоб знову вигнати їх із країни. Дошкульний регіт і суперечки. Лікерниця глибоко ображена і від злості переходить на свій рідний саксонський діалект. У свою квартиру і наш підвал вона повернулася тільки вчора, покинувши власний (доволі невеликий) завод лікерно-горілчаних виробів за Моріцплацом, де вона перед цим ночувала з чоловіком. Повернулася, щоб не здати позиції тут. Її ж чоловік залишився серед своїх пляшок і колб із дистилятами, а ще поруч із рудокосою Ельвірою, про що в підвалі всім відомо.
Поза тим і ми й далі дбаємо про запаси. Перед самим закриттям я роздобула в крамниці ще 150 грамів зернистого борошна. Раптом на розі крики і тривожний біг: біля Болле розвантажили машину і вкотили в приміщення бочки зі згірклим маслом, яке мають розподілити. По фунту на брата, і — що лякає найбільше — безкоштовно! За це просто ставлять печатку в картці. Це вже перша ознака паніки? Чи, може, голос здорового глузду з протилежного боку бюрократичних барикад? В одну мить перед крамницею виник натовп, у хід пішли парасолі й кулаки. Я кілька хвилин потовклася з усіма і за цей час краєм вуха почула щось про резерви, підмогу і німецькі танки, які начебто звідкись рухаються: одна жінка ніби чула щось подібне по детекторному приймачу[9]. А потім я вирішила, що масло маслом, а битися за нього я не хочу. Принаймні не сьогодні. Хоча скоро, може, й доведеться.
Тиха ніч. Десь далеко стрілянина й вибухи. В підвалі нині мертва тиша. Ані звуку, ані слова. Тільки хропіння й легке дитяче посопування з присвистом.
Вівторок, 24 квітня 1945, обідня пора
Жодних новин. Нас повністю відрізано від світу. Газ іще трохи є, але нема води. З вікна бачу натовпи людей перед крамницями. Досі гризуться через згіркле безкоштовне масло. Його і досі роздають, але тепер по фунту на одну картку. Я нарахувала чотирьох «шупо»[10], які втихомирюють бійку. Ще й задощило.
Зараз я сиджу на другому поверсі у вдови аптекаря на підвіконні. Вона щойно влетіла в хату, дуже знервована. В м’ясну чергу до Гефтера влучила бомба, просто посередині: троє загиблих, десятеро поранених. Але черга й далі стоїть. Вдова показує, як люди витирали рукавами краплі крові, що бризнули на м’ясні талони. А потім додала: «Ну, мертвих тільки троє. Хіба це багато, якщо порівняти з нальотом?» О, так, нас розбестили.
І все ж мене не полишає подив. Досить побачити кілька чверток яловичини чи шмат свинини, і навіть найкволіша бабуся вже не здасть позицій. Всі стоять непорушно, як мур; і це ті самі люди, які раніше стрімголов мчали в бункери, щойно десь у центральній Німеччині з’являться три літаки-винищувачі. Тепер же жінка хіба натягне на голову відро чи сталевий шолом. Цілі родини підміняють одне одного в чергах: кожен вистоює по кілька годин. А я все ще не наважуюся на м’ясну чергу: вона для мене задовга. А крім того, м’ясо треба відразу з’їсти — все, яке дістанеш. Мені здається, всі ці
